«Відпочинок» у свекрухи завершився маленькою революцією
Мене звуть Оксана. Мені тридцять п’ять, я одружена з Василем, і в нас двоє дітей. Завжди була жвавою та невсипущою — ще з дитсадка організовувала зарядку для групи, у школі була старостою, а в університеті — душею компанії. Моя енергія, мабуть, дісталася від улюбленої бабусі, у якої я проводила кожне літо в селі. Обожнювала село і ніколи не боялася роботи.
Саме так і познайомилася з Василем: влаштувала прибирання в парку, а він виявився одним із тих небагатьох, хто прийшов допомагати. Разом зібрали сміття, заговорили, потім пішли в кіно. Так і почалося. Через рік він зробив мені пропозицію, і я з радістю погодилася.
Спочатку жили у моїх батьків, потім назбирали на першу іпотеку. Народився син — копія батька, а за два роки й донька. Василь працював без відпочинку, але завжди знаходив час допомогти вдома, ніколи не скаржився на втому. А ось я почала вигоряти. Материнство — це не лише радість, а й безсонні ночі, втома, тривоги. Чоловік помітив це й запропонував поїхати з дітьми до його матері в село. Я, наївна, зраділа: згадала, як гарно було в бабусі. Сподівалася — трохи одужаю.
Василь нас відвіз, свекруха зустріла хлібом-сіллю, навіть стіл накрила. Діти заснули на веранді, мені постелила у кімнаті сина. Здавалося б — ідеальний вечір. Але рано-вранці мене розбудив крик:
— Що, пані виспалася? Вставай! Корова сама себе не подоїть!
Глянула на телефон — п’ята ранку. Ледаче підвелася. Хотіла вмитися, але свекруха засичала:
— Потім вмиєшся, усе одно брудною будеш!
Промовчала, переодяглася, пішла до хліва. Вона бурчала дорогою: «міська», «нічого не вміє», але коли я впевнено взяла відерце і подояла краще за неї — замовкла. Потім нагодувала всю худобу, вимила руки і підійшла до неї:
— Я не відмовляюся працювати. Але дозвольте робити по-своєму.
— Роби, коли знаєш як, — буркнула вона.
І я взялася за справу. Привела в порядок город, перекопала грядки, пофарбувала тин, знайшла купців на молоко й овочі, навіть викопала компостну яму та почала прокладати труби — місцевий туалет давно потребував ремонту. Коли вирили котлован, свекруха сплеснула в долоні:
— Що це таке?!
— Мамо, ви ж сами скаржилися, що вода ледве тече. Тепер буде каналізація.
Тут вона не витримала й потай подзвонила синові:
— Василю, приїжджай, забирай дружину. Вона мені спокою не дає!
— Що трапилося?
— Приїдеш — побачиш.
Коли я увійшла, вона поспіхом сховала телефон і пробурмотіла:
— Молюся, доню…
— Добре. Але потім стерилізуватимете банки. Я зібрала огірки, будемо закатувати. А завтра — вишню, потім яблука. Із сусідом уже домовилися.
Свекруха лише зітхнула. А я з новими силами продовжувала облаштовувати господарство.
Наприкінці тижня приїхав Василь. Його мати кинулася до нього:
— Забирай її! Я більше не витримаю! Вона ніби двигун — з ранку до ночі крутиться! Я вже не відпочиваю, а сама працюю!
Василь лише розвів руками:
— Мамо, ти ж хотіла помічницю. Ось і отримала.
Коли ми виїжджали, свекруха навіть прослезилася — не від смутку, а від втоми. Я пообіцяла заїхати наступних вихідних.
— Можеш і не поспішати, — буркнула вона, зачиняючи дверцята авто.
А потім, гадаючи, що ніхто не чує, обернулася до хати й пробурмотіла:
— Краще б, як усі нормальні невістки, телевізор дивилася…
Та попри все я знала — тепер вона мене поважає. А може, навіть трохи боїться.
