Відпочиваючи з нахабною ріднею: як нарешті розставити всі крапки над “і” й знайти своє місце в родині — Я вже два тижні це терплю, Сашо! Два тижні у цій халупі, яку вони називають «готелем». Навіщо ми взагалі на таке погодились? — Бо маму попросила. «Ніночці відпочити треба, у неї доля важка», — передразнив маму брат. Доля у тіточки Ніни й справді так собі, але жаліти її в Люби не виходило. Ну зовсім. Ніна, мамина сестра по материнській лінії, завжди була тою «нещасною родичкою», котрій усі зобов’язані допомагати. Чемодан не застібався. Люба з останніх сил тиснула на кришку коліном, пробуючи загнати блискавку, але та розходилась, видавлюючи назовні край пляжного рушника. За тонкою фанерною перегородкою, яка у цій убогій базі під Києвом гордо звалась «стінкою», долинав визг — то ридала Тимошка, шестирічний син тіточки Ніни. — Не буду кашу! Не хочу! Дайте нагетсів! — верещав малий, наче його різали. Одразу гримнув важкий ляск, дзенькнула чашка і долинув байдужий прокурений голос самої Ніни: — Ну що ти, котику, давай з’їж ложечку за маму. Вірунчик, збігай у магазин, купи йому тих нагетсів, бачиш, дитина зривається. В мене ноги гудуть, сил нема. Люба завмерла з руками на чемодані. Вірунчик! І знову мама побіжить! Саша, брат Люби, сидів на єдиному шкандибаючому стільці у їхній крихітній кімнатці й невесело втупився у телефон. Він навіть не збирався. Його сумка так і стояла в кутку, розкидана купою. — Ти це чуєш? — тихо спитала Люба, киваючи на стіну. — Вона знов «маму» витискає. «Вірунчику, занеси», «Вірунчику, подай». А мама зараз підскочить і побіжить. — Не заводься, — пробурмотів Саша, не зводячи очей. — Завтра додому. — Я вже дві неділі терплю, Сашо! Дві неділі в цьому хліву, який вони назвали «готелем». Навіщо ми це витримуємо? — Бо мама просила. «Ніночці треба відпочити, у неї доля важка», — передразнив братик маму. Люба сіла на край ліжка, пружини жалібно заскрипіли. Доля у тітки Ніни й справді гірка, але жаліти її Люба не могла. Зовсім. Ніна, мамина сестра, завжди була «бідною родичкою», якій усі мусять допомагати. Першу дитину втратила зовсім малесенькою — трагедія, про яку в родині говорили пошепки. Потім у неї був чоловік-алкоголік, який спився кілька років тому. Тітка виховувала двох дітей від різних чоловіків, а вся ця весела компанія тулилась у бабусиній квартирі. Там же жив черговий «чоловік мрії» — вже восьмий за рахунком. Працювати Ніна не любила, вважаючи, що її завдання — прикрашати світ і «страдати», а забезпечувати це життя мають інші. Насамперед — Любина мама Віра, у якої, по думці сестри, «гроші лопатою гребли». Люба підійшла до вікна. З нього відкривався «розкішний» вид: на смітники й стіну сусідського курятника. Цей «відпочинок» був ідеєю мами. «Давайте всі разом, по-сімейному, Ніні допоможемо — хай розважиться». «Допомогти» означало, що Віра заплатила більшість путівок, купляла продукти й готувала на всіх, поки Ніна з новою подругою Ларисою валялись біля басейну, любувалися бездіяльністю. — Збирайся, — сказала Люба брату. — Ввечері ідемо в ресторан. Прощальна вечеря. *** Ресторан, звичайно, обирала не Люба. Ніна оголосила, що хоче «чогось елітного». Заклад був на набережній. Стіл зсунули з двох, щоб уся «зграя» умістилася. Ніна у блискучій сукні, яка аж тріщала, сиділа на чолі стола поряд із своєю подружкою Ларисою — гучною, голосною, з перекисленим волоссям. — Офіціант! — гукнула Ніна, навіть не дивлячись у меню. — Нам найкраще! Шашлик, салати й оцього червоного, графинчик! Віра, мама Люби, сиділа на краю, несміливо усміхаючись. Вона виглядала страшенно втомленою. За ці два тижні вона не мала ані хвилини спокою: то Тимошку заспокоїти, то Ніні погано, то Аліні нудно. — Мамо, візьми собі рибу, ти ж хотіла, — шепнула Люба. — Та навіщо, вона ж дорога, — махнула мамою. — Салатиком обійдусь. Хай Ніночка їсть, вона за рік настраждалась. Любу розлютило. Та-ак, «настраждалась». Звісно! Тимошка, цей шестирічний міні-цар, колотив ложкою по тарілці: — Годуй! — наказав, не відриваючись від планшета. Ніна, кинувши розмову, слухняно насипала пюрешку і всунула в рот сину. — Мій зайчик, їж, набирайся сил! — Йому шість років, — не витримала Люба, — а він сам їсти не зможе? За столом зависла тиша. Ніна повільно повернула голову: — А тебе хто питав, дорога племінниця? — прошипіла. — Своїх народиш — тоді виховуй. У мого хлопчика душа тендітна. Йому треба турбота! — Йому межі треба, а не планшет за їжею, — відрізала Люба. — Він репетує, як йому щось не до вподоби. Ви ростите споживача. — Ой, не можу! — втрутилась Лариса, — дивіться на неї! Психолог з’явилась. Курка яйце вчить. Ти, дитино, життя не нюхала, а туди ж — старших повчати. — Любо, замовкни, — шепнула мама й смикнула за рукав. — Не псуй вечір. Будь ласка. Вечір був безкінечний. Ніна з Ларисою гуділи про чоловіків і сусідів по базі, жаліючись на свою долю. Аліна з телефона не вилазила, покидавши зневажливі погляди «на предків». Тимошка час від часу починав вити, вимагав десерт — йому приносили найбільше морозиво. Коли принесли рахунок, Ніна театрально скрикнула: — Ой, гаманець у номері забула! Віро, заплати, добре? Я тобі віддам! Одразу після приїзду. «Ніколи вона не віддасть», — подумала Люба, бачачи, як мама покірно дістає картку. Все за сценарієм. *** Повернулись на базу вже за північ. Люба пішла в душ — змити це липке відчуття вечора. Вода текла тонкою цівкою, то крижана, то окріп. Вийшла з ванної й зупинилася біля прочинених дверей кухні. Звідти доносився гучний шепіт. — …Ти бачила цю принцесу? — вищала Лариса. — Сидить, морда кривиться. «Він їсти не вміє». Яке твоє діло, малолітка? Життя вона не бачила! Та якби не ти, Віро, вона б зараз хвости коровам кришила, а не по ресторанах круталася. Зверхня, пуста дівчина. Ні хлопця, ні розуму, тільки пиха одна. Люба затамувала подих. Серце гупало в горлі. Вона чекала — от зараз мама стукне кулаком по столу. Скаже: «Закрий рот, Ларисо, не смій так про мою доньку!» Хоча б просто вийде. Але за дверима тільки хекає Ніна: — Та не кажи, Лар. Важка вона дівка. Вся в таткову родину пішла, там теж усі такі… з гонором. Не те, що мої. Алінка хоч і характерна, а душа добра, відкрита. А ця дивиться, як на бруд. У мене шматок у горло не лізе, коли вона поряд. — Так ти, Віро, її розпустила! — піддакнула Лариса. — По м’якому місцю було б колись дати. А тепер що? Сидить, принцеса, матір ні за що не має. Я б таку з дому давно вигнала — хай лиха зазнає. Люба стиснулася біля косяку. Мама мовчала. Вона сиділа разом з цими жінками, пила чай (чи щось міцніше, судячи з перегару), і слухала, як її єдину доньку поливають брудом. Люба різко розпрямилась. Двері зі стуком розчинилися. У кухні зависла тиша. Вся трійця сиділа за пластиковим столом, заваленим недоїдками й порожніми обгортками. Ніна в блискучій сукні, що вже розлізлась, Лариса з червоним лицем, і мама… Мама, яка одразу згорбилася. — Значить, я в вас — пуста дівка? — голос Люби не здригнувся. Він був твердіший за камінь. — А ти, тітко Ніно, у вас — з доброю душею? Ніна підскочила, округливши очі. Лариса стала з-за столу, нависаючи горами. — Ти чого підслуховуєш, мала? — заричала. — Вуха грієш? — А я не підслуховую! Ви так кричите, що вся база чує, — Люба увійшла, дивлячись тітці прямо в очі. — Що, тітко, шматок у горло не лізе? А коли мама в ресторані платила, нормально ліз? Не застрягав? — Невдячна! — заверещала Ніна, багровіючи. — Ми до тебе з усією душею, а ти носом крутити! Я тобі в матері годжусь, а ти мені шматком хліба дорікаєш? Та подавись ти своїми грошима! — Я не грошима докоряю, а твоєю нахабністю! — розірвалась Люба. — Ти все життя сидиш у мами на шиї! То чоловік, то діти, то хвороби вигадані! Мама паше, щоб тобі, «бідній», путівку на відпочинок купити, а ти її ж і поливаєш за спиною! Твоя дочка — хамка, нецензурна, яка ноги об тебе витирає, а ти мені нотації читаєш? Твій син — істерик-маніпулятор, якому ти слова «ні» сказати не можеш! Тітка мовчки кліпала на племінницю. — Люба! — пискнула Віра, підхоплюючись. — Припини негайно! Іди в кімнату! — Ні, мамо, не піду, — Люба глянула на матір, і в її погляді було стільки болю, що Віра затихла. — Ти сидиш тут і слухаєш, як чужа тітка, яку ми два дні знаємо, поливає мене багнюкою. І мовчиш? Дозволяєш це? Лариса підсунула стілець і рухнулась до Люби, стискаючи кулаки. — Ну все, невдячна, зараз я тебе навчу старших поважати… Замахнулася. Важка рука летіла в обличчя. Люба не встигла злякатись — відскочила, але удару не було: Саша схопив Ларису за зап’ястя. — Спробуй, — тихо сказав він. — Ви що, зовсім розійшлися? Тітко Ніно, пакуйте речі. Ми їдемо. — Які це «ми»? — заверещала Ніна, розуміючи, що все випадає з-під контролю. — Я нікуди не поїду! У нас іще два дні оплачені! Віро! Твої діти збожеволіли! Вони на людей кидаються! І тут Віра нарешті подала голос. Вона підійшла до Люби, схопила за плечі й почала трусити. — Навіщо ти це почала?! — закричала мама, сльози бризнули з очей. — Навіщо ти вийшла? Сиділа б в себе! Ти все зіпсувала! Ми ж родина! Як тобі не соромно скандал влаштовувати?! Люба повільно, але впевнено зняла мамині руки. Всередині щось остаточно обірвалось. — Мені не соромно, мамо, — дуже тихо сказала вона. — Соромно має бути тобі. За те, що дозволяєш так поводитись з нами… Вона розвернулася і вийшла з кухні. Саша пішов слідом. У кімнаті збирались мовчки. За стіною Ніна ридала вголос, жаліючись про свою «горю бідну», а Лариса підтакувала, обзиваючи Любу й Сашу «виродками». Аліна, розбуджена галасом, кричала, що їй не дають спати. — Зараз не зможемо поїхати, — сказав Саша, застібаючи сумку. — Автобус лише вранці. Доведеться чекати на вокзалі. — До лампочки, — Люба шпурнула косметику у пакет. — Краще на вокзалі, ніж у цьому гадюшнику. Я більше жодної секунди тут не лишаюсь. — А мама? Люба завмерла з футболкою в руках. — А мама зробила вибір. Вона там, на кухні. Втішає сестру. *** Люба з мамою не спілкується, Саша також. Матір вони так і не пробачили. Віра кілька разів телефонувала, казала: «Готова вас пробачити, якщо вибачитеся перед Ніночкою». Але і Люба, і Саша вирішили — такого пробачення їм не треба. Досить, наїлися. Якщо мамі подобається ледь не на колінах у сестри сидіти — будь ласка. А їм і без нахабної рідні добре живеться.