Полюнь, ти зібралась чи ні? Я ж на уроки спізнюся! Оленка струсонула останню сорочку Тарасика і повісила її на мотузку, натягнуту на балконі. Незасклений балкон, із стінами, які давно потребували нового шару фарби, був її улюбленим місцем у всій квартирі.
Оленка підійшла до перил і зависла з сьомого поверху відкривалася розкішна панорама на Дніпро і округу. Сонце вже сяяло на повну, весна кричала звідусіль. Оленка прищурилась та міцно обхопила пальцями металеві перила. Ось вона життя! Яскраве, свіже, настояне на обіцянках, хочеться навіть очі заплющити від цього щастя. Усе попереду! Так буде, як забажає! Тільки ж от у справах наведе лад і обовязково вдасться все, як вона замислила.
Аж тут сонечко сховалося за хмаринку, і дійсність одразу стала гостро реальною. Еге ж, мрії то одне, а життя зовсім інше. Хоча… Як там казала Світлана? Реальність ми творимо самі. Якою вона буде залежить лише від нас. Десь вона має рацію, Світлана пані не дурна, університет закінчила. Каже, ти, Оленко, зможеш вступити, якщо схочеш. Але просто хотіти мало треба добре зважити і вирішити. Зараз от, коли робота і кухня, і маленькі діти, і тато сам ледве встигає то про який університет тут думати? Грошей і на бутерброд іноді не знаходимо. Тож вибирати доведеться: або навчання, або підзаробіток. І поки що відповідь одна йти заробляти та татові допомагати.
Оленка кинула погляд на маленький годинничок, подарований татом ще у другому класі. Ой, вже час! Швидко збігла з балкона з порожнім тази ком.
Полюня спала, поклавши ручку під щічку, так солодко, що Оленка аж затримала погляд. Яка ж красуня! Вії аж до самої щоки, світлі кучерики ніби з маминого фото. З ними лиха купа, але обрізати ну як таке багатство можна втрачати? Хоч маму згадувати не любила. Вибачати можна майже все, але не зраду. А мама їх просто взяла і залишила. Полюня зовсім нічого не памятає, вона тоді ще «мамою» називала Оленку, а на майданчику тітки очима проводжали і шептались. Оленка й посміялась із себе: як уперше на неї налетіли місцеві «експертки».
Переїхали вони сюди, коли не стало бабусі, і квартира, яка дісталася татові у спадок, звільнилась. А в маленькій двійці всім місця вже просто катастрофічно бракувало, тож чотирикімнатна, хай і з видом на залізничний міст, здалася їм справжнім палацом.
Бабуся була характеру такого, що й квасоля у банці б розправу накликала, заслужена доцентка університету. На подвіря не виходила, сусідів вважала пустобрехами, і в гості до неї Оленці було ходити, чесно кажучи, важкувато. Говорила бабуся так, що навіть шпалери морщилися. А мовчати вона не любила.
Ти вилита твоя мати! Дарма що мої гени, любила повторювати. Як не візьмешся за голову скотишся в таку ж безодню.
Оленка розуміла: краще мовчати, мити підлогу і не чіпати зайвий раз бабусині фарфорові фігурки. Лише раз вона не витримала.
Сестра твоя і брат видно ж, не від твого тата! Я не вважаю їх родиною. Не згадуй їх тут, зрозуміла?
То і мене не згадуйте, шепнула Оленка крізь зуби.
Бабуся так здивувалась, що аж рукавом протерла пил з полички. Але після цього Оленка туди більше носа не показувала: ба, навіть тато не заперечив.
Ніхто не має права тебе принижувати. Навіть рідня, сказав він тихо, обіймаючи.
Прощатися з бабусею довелося нескоро. Останні два місяці Оленка все ж заходила до лікарні. Та крихітна, сухенька бабця, що губилася у простирадлах, навіть не скидалася на колишню пані-всесвіт. Манери не змінились: медсестер вона ганяла, як першокурсників на контрольній. Оленка лиш скрушно хитала головою.
Дивовижна ти дитина, обіймала її головна медсестра, не тримай зла на стару. Якщо серцем бідний, щастя таки не знав.
Востаннє, коли Оленка навідалася, бабуся гляділа у вікно.
Пробач мені, дитино. Бережи батька, ледве прошепотіла вона.
Оленка кивнула, і вже у дверях швиденько повернулась, торкнулася її щоки.
Того дня бабусі не стало. Оленка, почувши від тата новину, просто мовчки забрала Полю і Тараса й пішла до кімнати. Їй це коштувало багато, а у тата… Для нього це була мама. Вона знала, що тато тоді цілі вечори сидів на кухні, розглядаючи стіну, а тоді затягував на обличчя посмішку й ховав сліди сліз, щоб діти не бачили.
Переїзд був веселий, як радіо в тумані. Полюня хворіла, Тарас трішки бунтував уроки робити, звісно, не хотів. А тато робота, хатні справи, потім ще старша дочко з купою питань. В Оленці вже зявилися ознаки багаторічного досвіду вона і уроки робила, і вечерю готувала, і котлети рахувала, щоб на сніданок лишилось.
Всі розбрелись по своїх кімнатах, але насправді збирались у кухні, біля «центру управління польотами». Там старші робили домашку, Полюня малювала так старанно, що і Моне б заплакав. Спершу їй було важко садочок допомагав не завжди, бо простуди в Полі незрівнянні. Доводилося лишатись вдома і пропускати школу. Аж доки не зявилася Світлана.
З нею вона познайомилась у дворику. Нам таке влаштують на лавці справжній мітинг оголосили: чия дитина з ким, де чий капелюшок і чия сорока на гілці сидить. Полюня галасувала: «Мамо, хочу на гойдалку!» аж хмари злякались. Тут і почалось осмислені хмики, легке штурхання ліктями: «Це хто між нами?!»
Тільки раптом голос із самого центру події.
Що тут у вас за цирк? Світлана, яка могла приборкати дракона одним поглядом, миттю навела лад.
Моя сестра, чесно відповіла Оленка.
Жінки швиденько розчинились по клумбах і лавках.
Світлана, яка була у дворі чи не найповажнішою, юрист на всі руки, стала для Оленки тією людиною з досвідом і гарним гумором, якого їй не вистачало. За всіма законами жанру, саме з нею можна було дружити на рівних у двадцять і тридцять теж можна бути «сєстрой».
З часом Світлана стала розповідати Оленці те, що й старші дітям не довіряють. Про Максима, чоловіка, дитину, що не народилась… Про Таїланд і нещасливий випадок так епічно відкладене спільне майбутнє. Світлана з легкою іронією, але без жодної фальші зізнавалась: не впоралась, плакала цілими днями, а потім відпустила ситуацію. З Максимом залишились добрими друзями, але більше на інше не наважилась.
Рецепти щастя від Світлани для Оленки були прості: краще раз обпектись, ніж усе життя гріти на собі минулі образи. І якщо вже лізти у велику гру під назвою «доля», то з усією серйозністю: поважати себе і не дозволяти нікому переливати на тебе своїх жаб та гадюк, навіть якщо це рідня.
В Оленки на кухні не просто варитися картопля, а і обговорювалися важливі питання, вирішувались долі і ліниво лупцювались супи з борщами за право бути кращими. Тарас стирав руки на математиці, Полюня ж махала олівцями і час від часу пробувала випросити шоколадку.
І навіть коли приходили важкі вечори а такі обовязково бувають у кожній українській родині Оленка знала, що попереду все буде добре. Українська жінка не здається: душа болить, а борщ має на завтра настоятись.
А знаєш, якось сказала Світлана, блимаючи до Оленки, коти вони такі, як і люди. Хочуть, щоб до них серйозно ставились. От і мій Барбарис, коли сердиться, то міг би й Верховну Раду розігнати поглядом!
Сміялись обидві, і десь у тому сміху було і прощення, і розуміння головного рідними треба бути не для галочки у паспорті, а по-справжньому, від душі і до останнього вареника на столі.
А як не віриться то глянь у вечірнє українське небо. Там і для тебе, і для твоїх буде місце, якщо йдеш вперто та не опускаєш голови під жодними хмарами.
