— Просто роби своє, — голос Дмитра звучав буденно. Навіть не підняв очей від телефону. — Твоя справа — створювати затишок. Я забезпечую родину, ти ведеш дім. Усе чесно.
Я завмерла з тарілкою в руках. За двадцять три роки шлюбу я звикла до всього, але ці слова…
Надія, моя найкраща подруга, що сиділа навпроти, хмикнула у келих з вином:
— А що він сказав не так? Багато хто мріяв би опинитись на твоєму місці, Даринко.
Мій погляд кинувся до сина. Олесь сидів, схиливши голову. Його телефон здригнувся.
— Дмитре, — я поставила тарілку на стіл. — А ти не думав, що я можу бути чимось більшим, ніж прислуга?
— Ось і почалося, — він заплющив очі. — Ми ж усе обговорили, коли ти звільнилася з роботи.
— Чи ти переконав мене, що так краще для всіх?
Щось у моєму тоні змусило його відірватися від екрана. Наші очі зустрілися, і я побачила в його погляді іскру страху. Невже він думав, що я не помічала їхніх переглядів, випадкових дотиків?
Олесь раптом підвівся зі столу:
— Я піду? У мене завдання з програмування.
— Звісно, іди, — відповіла я, не відводячи погляду від чоловіка.
Звук замкнених дверей розкотився по квартирі. Надія зникла. Дмитро мовчки складав брудний посуд.
— Залиш тарілки. Сядь.
— До чого це? — він завмер біля раковини.
— До того, що я не посудомийка. Пам’ятаєш, ким я була до того, як ти запевнив, що «дітям потрібна мати вдома»?
— Знову за своє.
— Ні. Це ти вирішив. Як завжди.
Телефон чоловіка тихо дзинькнув. Повідомлення.
— Не відповіси? Від Надії?
— Годі. Ти поводишся як божевільна.
— Як божевільна? Давай поговоримо про розсудливість. Розкажи мені про спільний проект з моєю найкращою подругою.
Звук ляпаса розтяв повітря. Але це не Дмитро вдарив мене. Це я дала йому ляпаса.
— Мам? — голос Олеся з коридору змусив нас здригнутися. — Я до Артема, можна?
— Так, серденько.
О третій годині ночі я прокинулася від того, що вхідні двері грюкнули. Олесь?
— Ти де був? — я зупинилася біля кухні.
Син здригнувся, поспіхом ховаючи щось у кишеню.
— Олю, що коїться?
— Я… я кинув універ. Два місяці тому. Не хочу бути програмістом! Це батькова мрія, не моя.
— А гроші? Кому ти винен?
— Узяв у борг. Триста тисяч. На курси фотографії. Тепер вимагають, погрожують розповісти батькові.
— Завтра вирішимо питання з грошима, — сказала я.
Договорити не встигла. У замку повернувся ключ. Дмитро.
— Не спиться? — його голос був хрипким. Від нього пахло горілкою.
— Тату, я все поясню, — Олесь став між нами.
— Що саме? Те, що мій син — брехун? Надія мені все розповіла. Про універ.
Я завмерла:
— Надія?
— Так, уяви. Хоч хтось у цьому домі вважає за потрібне казати мені правду.
— Годі, — сказала я, дивлячись на Дмитра.
— Що «годі»? Ти його так виховала? — він обернувся до мене. — До речі, про обман — як там Надія? Не втомилася від ділових зустрічей?
— Замовкни, — прошипів Дмитро.
— А що? Вдариш? При сині?
Тут Олесь крокнув до дверей:
— Я йду. Ви обоє… варті один одного.
Двері зачинилися.
— Догралася? — голос Дмитра тремВона підняла телефон, набрала номер сина й прошепотіла: “Олесю, повернись додому, ми знайдемо вихід разом,” і в цю мить зрозуміла, що справжня свобода починається там, де закінчується страх змінити своє життя.
