На розі вулиці Франка у Львові стояв манекен у вітрині магазину одягу. Він завжди був одягнений однаково: біла сорочка, сірі штани та крихітка берет, який ніхто ніколи не поправляв. Цей манекен ніби забули. Він стояв там уже понад десять років. Такий нерухомий, такий звичний, що багатьом здавалося — вони його вже навіть не помічають.
Але місцеві продавці до нього звикли. Кожного ранку, відчиняючи свої крамниці, вони казали йому: “Доброго ранку, пане Тарасе!” — так його прозвали жартома. Це стало ритуалом, маленькою підбадьорливою традицією перед початком робочого дня. Пектар, власниця квіткової крамниці, продавець канцелярії — усі вітали манекена. І він, звісно, ніколи не відповідав.
Аж поки одного разу відповів.
Це був понеділок. Вітрина запотіла від нічної вологості. Коли люди, як завжди, пройшли повз і сказали: “Доброго ранку, пане Тарасе!” — манекен усміхнувся. Поворухнувся. І тихо промовив: “Доброго ранку, друзі”.
Усі завмерли.
Це був не манекен. Це був справжній чоловік. Його справді звали Тарас. Йому було 74. Він уже кілька місяців працював у магазині нічним сторожем. Втративши дім, із родиною далеко, він не мав куди йти. Тому ночував у сховищі, а зранку, коли магазин відчинявся, завмирав за склом, вдаючи з себе манекена.
Це була не жарт.
“Мені подобається дивитися на людей, бачити, як вони починають свій день, — розповів він потім. — А тут… мене хоч хтось помічає”.
Історія розлетілася, коли хтось зняв це на відео та виклав у мережу. Вона стала вірусною. Люди коментували: “Іноді нам здається, що ніхто нас не бачить… але завжди є хтось, хто дивиться з іншого боку скла”.
Тепер Тарас більше не вдає з себе манекена. Йому дали роботу у магазині — зустрічати відвідувачів. Він сидить біля вітрини на стільчику, посміхається перехожим, і кожного ранку відповідає тим, хто каже йому: “Доброго ранку, пане Тарасе!”
А він відповідає словами, які назавжди залишилися в пам’яті району: “Доброго ранку… і дякую, що бачите мене”.
