«Відпустіть Тараса!»: я просто погодилася…
– Куди це ти зібрався? – спокійно запитала Оксана, спостерігаючи, як чоловік натягує свіжу сорочку.
– Та з хлопцями зустрітися вирішили. Пива випити, побалакати, – відповів Тарас, навіть не глянувши на неї.
– А зі мною ти взагалі коли-небудь плануєш час проводити? – Оксана спробувала посміхнутися, але вийшло гірко.
– Та ти ж вічно в роботі! Звідки мені було знати, що сьогодні раптом вирішила раніше звільнитися?
Питання, здавалося б, логічне. Але останнім часом їх ставало все більше – цих логічних, зручних відмов. А Оксана втомилася. Втомилася бути тією, хто все розуміє, прощає й оплачує.
Колись їй здавалося, що вона знайшла свою людину. Тарас був уважним, скромним, трохи молодшим – та хіба вік має значення, коли поряд – рідна душа? Їх звели мамині подруги, влаштували весілля, зажили в просторих апартаментах Оксани. Він працював… якось. Але їй вистачало. На двох.
Перші тривожні сигнали з’явилися через рік. Роман на стороні. Потім – другий, третій. Вибачення, сльози, обіцянки. А за ними – покупки. Ігрова приставка, комп’ютер, новий телефон… А тепер – машина.
– Оксанко, ну це ж зручно! Я буду тебе з роботи забирати, дитину в садочок возити… – мріяв Тарас.
– Ти спочатку з’являйся вдома хоч іноді, – відрізала вона. Але звичка пробачати виявилася сильнішою.
А потім був один дзвінок. Недільного ранку.
– Ало, відпустіть Тараса! – почувся голос молодої дівчини.
– Вибачте, хто це?
– Ми любимо одне одного! А ви… ви тільки заважаєте!
Оксана мовчала.
– Впевнені, що ваші почуття дорожчі за гроші? – нарешті запитала вона.
– Звісно!
– Перевіримо?
– Як це?
– Забирайте його. Назавжди.
Вона поклала слухавку і спокійно склала його речі у валізу.
За десять хвилин Тарас повернувся. Зупинився біля дверей, втупився у валізу.
– Ми… кудись їдемо?
– Ти – так. Куди забагодиш.
– Як це?
– У прямому сенсі. Ми розлучаємося.
– Через якусь дурну? Я ж пожартував, Оксано! Ми ж хотіли сім’ю! Машину!
– Так. Тепер я сама куплю машину. Сама отримаю права. І дитину – теж без тебе, якщо захочу. Дякую за мотивацію.
Він намагався сперечатися. Умовляти. Маніпулювати. Але Оксана була спокійна.
Через рік вона вийшла зі свого нового авто на парковці торгового центру. Водійські права, впевнений погляд, легка посмішка. І нова сукня, яку так любив її теперішній коханий – дорослий, надійний, без зайвих претензій.
Побачивши Тараса вдалині, Оксана на мить зупинила погляд.
– Ти купила ту саму? Але… я ж хотів чорну.
– А я – червону. І я її купила.
Вона пішла далі, залишивши його стояти в тіні. Без слів. Без жалі. Без нього.
