**Щоденник Ярослави**
“Відпустіть Дениса!” – я просто погодилась…
— Куди це ти зібрався? — спокійно запитала я, дивлячись, як чоловік натягує свіжу сорочку.
— Та з хлопцями зустрінуся. Пива випити, побалакати, — відповів Денис, навіть не глянувши на мене.
— А зі мною ти взагалі коли-небудь плануєш час проводити? — спробувала посміхнутися, але вийшло гірко.
— Та ти ж вічно в роботі! Звідки мені було знати, що сьогодні раптом вирішила звільнитися раніше?
Питання, здавалося б, логічне. Але останнім часом їх стало занадто багато — цих виправдань, зручних і гладких. А я втомилася. Втомилася бути тією, яка все розуміє, пробачає й оплачує.
Колись я думала: ось він, мій чоловік. Денис був уважним, скромним, трохи молодшим — але хіба вік має значення, коли біля тебе рідна душа? Нас звели мамині подруги, відгуляли весілля, оселилися у моїй простоїй квартирі. Працював він… якось. Але мені вистачало. На двох.
Перші натяки почалися через рік. Роман на стороні. Потім другий, третій. Вибачення, сльози, обіцянки. А після — покупки. Приставка, комп’ютер, новий телефон… А тепер — машина.
— Ясю, та ж зручно буде! Я тебе з роботи забиратиму, малого до садка відвозити… — мріяв Денис.
— Спочатку з’являйся вдома хоча б, — відрізала я. Але звичка пробачати виявилася сильнішою.
А потім був один дзвінок. Недільного ранку.
— Алло, відпустіть Дениса! — почувся голос молодої дівчини.
— Вибачте, хто це?
— Ми кохаємо одне одного! А ви… ви лише заважаєте!
Я мовчки слухала.
— Впевнені, що ваше почуття дорожче за гроші? — нарешті запитала.
— Звісно!
— Перевіримо?
— Як це?
— Забирайте його. Назавжди.
Я поклала трубку й спокійно склала його речі у валізу.
За десять хвилин Денис повернувся. Зупинився біля дверей, витріщився на валізу.
— Ми… кудись їдемо?
— Ти — так. Куди забажаєш.
— У якому сенсі?
— У прямому. Ми розлучаємося.
— Через якусь дурну? Та я ж поцурався, Ясю! Ми ж хотіли сім’ю! Машину!
— Так. Тепер я сама куплю машину. Сама отримаю права. І дитину — теж без тебе, якщо захочеш. Дякую за натхнення.
Він намагався сперечатися. Умовляти. Маніпулювати. Але я була спокійна.
Через рік я вийшла зі свого новенького авто на парковці торгового центру. Посвідчення водія, впевнений погляд, легка усмішка. І нове плаття, яке так полюбив мій теперішній коханий — дорослий, надійний, без претензій.
Побачивши Дениса вдалині, я на хвилину зупинила погляд.
— Ти купила ту саму? Але… я ж хотів чорну.
— А я — червону. І я її купила.
Я пішла далі, залишивши його стояти в тіні. Без слів. Без жалю. Без нього.
