Декретний жах: тінь минулого та загроза розлучення
Декрет для мене, Соломії, став справжнім випробуванням, яке ледь не зруйнувало нашу родину. У невеликому містечку на березі Десни три роки після народження першої дитини перетворили наш шлюб із Дмитром на справжнє поле бою. Тепер, коли життя налагодилося, чоловік наполягає на другій дитині, але спогади про ті темні дні переповнюють мене жахом. Його наполегливість може повернути нас до скандалів і, можливо, до остаточного розпаду. Як захистити себе, не втративши сім’ю?
Коли народився наш син Ярослав, я була сповнена надій. До декрету наше життя з Дмитром було ідеальним. Ми зустрічалися два роки, потім ще два жили разом, не одруженими. Жодних сварок — ні через побут, ні через гроші. Ми ділили обов’язки порівну, обговорювали всі витрати й завжди знаходили спільну мову. Дитину ми планували, готувалися до труднощів, але я й уявити не могла, наскільки важкою виявиться реальність. Дмитро, якого я вважала люблячим і розумним, змінився до невпізнання, і наш шлюб затріщав по швах.
Перші місяці з малям були пеклом. Я, недосвідчена мати, не знала, як впоратися з плачем, коліками, безсонними ночами. Все моє життя оберталося навколо Ярика, а Дмитро цього не розумів. Він вважав, що я лише году дитину раз на три години, даю пустушку й цілий день вільна. «Ти ж вдома, що в цьому складного?» — казав він, дорікаючи, що я перестала готувати складні вечері, рідше прибираю, а його сорочки не завжди випрасовані. Коли я розігрівала учорашній борщ, він кривився: «Це вже неможливо їсти!» Але допомагати мені він не збирався. «Я пашу на роботі, а ти вдома сидиш, могла б впоратися», — кидав він, ігноруючи, що я цілодобово зайнята дитиною.
Скандали спалахували з будь-якого приводу: пил на полиці, немита сковорода, учорашня їжа. Дмитро відмовлявся допомагати навіть у вихідні, зустрічаючи мої прохання криком: «Моя мати з трьома дітьми справлялась, город копала, щодня їжу варила! А ти з однією дитиною в хаті не впораєшся!» Його слова били, як лозиною. Я почувалася нікчемною, а його байдужість вбивала кохання, яке я до нього відчувала. Але найгіршим став фінансовий контроль. Як тільки я пішла у декрет і перестала заробляти, Дмитро вирішив, що я «марнотратна». Він вимагав списки покупок, але купував лише те, що вважав потрібним. Одного разу викреслив відвідування перукарні: «І так добре виглядаєш, не варто витрачати гроші». Я задихалася від приниження.
Мій ідеальний шлюб перетворився на клітку. Я мріяла піти, але не могла: свого житла не було, роботи теж. Крізь сльози я вирішила: дочекаюся кінця декрету, вийду на роботу й піду з Яриком. Ця думка давала сили терпіти. Але наприкінці декрету щось змінилося. Дмитро раптом повів мене до салону краси, купив новий одяг, щоб я «виглядала на всі сто» перед поверненням на роботу. Коли Ярко пішов до садочка, а я повернулася в офіс, Дмитро став іншим. Він знову був тим турботливим, люблячим чоловіком, у якого я закохалася. Допомагав по дому, перестав рахувати кожну копійку, і я не вірила своїм очам. Сварки почали забуватися, образи згасали, і я відклала думки про розлучення. Ми знову стали родиною.
Але цей тендітний мир опинився під загрозою. Кілька місяців тому Дмитро оголосив: «Соломіє, я хочу другу дитину». Його слова вдарили, як грім. Спогади про декрет — крики, докори, самотність — нахлинули з новою силою. «Ти ж знаєш, як мені було важко, — намагалася пояснити я. — Я не хочу знову це переживати». Але він відмахнувся: «Тепер я заробляю більше, ми впораємося. Мені потрібен син, нащадок!» Його наполегливість зростала, і я бачила в його очах той самий холод, що був у декреті. Він не чув мене, не хотів розуміти, як мене лякає перспектива знову опинитися заЯ стискаю подушку в темряві, шукаючи відповіді, яка не приходить, бо кожен варіант — це нова безодня.
