Він ішов вулицями мертвого міста, повільно, наче кожен крок давався з трудом. Чоловік був уже не молодий, але й до старості ще не дійшов. Його погляд — живий, пильний, але втомлений — ковзав по пустих будинках, ніби намагався знайти там сліди минулого життя.
Вітер, мов божевільний, кружляв серед вулиць, застрягав у зламлених ліхтарях, піднімав сміття з землі й ганяв його в пилуватому танці. Ліхтарі хиталися, скрипіли, але стояли — вперто, як і сам цей чоловік.
Він зупинився біля афішної тумби, як робив майже щодня. Вицвілі плакати з давно скасованими виставами були йому знайомі до болю. Він і сам не тямив, навіщо дивився на них — чи в надії побачити щось нове, чи просто через звичку.
— Ех, — видихнув у порожнечу.
Говорив тепер лише сам із собою. Живий голос хоч трохи розганяв тишу навколо. Раптом гримкнуло — бляшана банка з гуркотом вдарилася об старий смітник. Зсередини долинув дивний шелест. Чоловік насторожився й підійшов. У ту ж мить поряд із ним звалився стовп — прямо туди, де він стояв секундою тому. Верхівка ліхтаря зачепила тумбу, зірвавши шар афіш, під якими раптом виявилась реклама мюзиклу «Коти».
Остовпілий, він переводив погляд із зваленого стовпа на зображення котів, коли знову почув звук із смітника. Він розгріб уламки, пластик, ганчірки й… завмер. Із-під сміття на нього дивилися бурштинові очі. Вони належали знесиленому, пошарпаному коту.
Не думаючи, зняв куртку, розстелив її на землі й, не зважаючи на бруд, витягнув бідолашну істоту. Загорнув, притиснув до грудей і побіг додому, забувши про те, що зазвичай гуляє до заходу сонця.
Позаду в повітрі лунав голос дрона:
— Увага! До прибуття останнього евакуаційного рейсу залишилося тридцять днів…
Але сьогодні він не слухав. Уся увага була прикута до кота. Днями він доглядав за ним — годував, мив, перев’язував. З кожним днем кіт ставав пухнастішим, яскравішим. Рудий, з бурштиновими очима, він нагадував маленьке сонце. Одного разу чоловік промовив уголос:
— Значить, самотність тобі теж не до вподоби?
Кіт у відповідь муркнув, наче згоджуючись.
— А я звик, — знизав плечима чоловік.
Одного вечора, задумливо гладячи кота, він спитав:
— А як же тебе звати?
Кіт ліниво подивився на нього.
— Фенікс. Так, саме так — ти справжній Фенікс.
Так у нього з’явилося ім’я.
Коли Фенікс остаточно одужав, вони знову вийшли на вулицю. Місто було таким самим — мертвим, тихим, але тепер уже не таким пустим. Удвох воно відчувалося інакше. І саме тоді, коли вони йшли пилуватою алеєю, дрон нагадав:
— До відправлення останнього евакуаційного корабля — три дні.
П’ять років тому почалася евакуація Землі. Планета вмирала — клімат, катастрофи, голод. Люди об’єдналися та перебралися на планету Кеплер-22Б. Залишилися лише ті, хто не зміг або не захотів летіти. Він — серед них. Не лишилося дружини, не було дітей. Лише спогади. А тепер з’явився Фенікс. І з ним прийшла сумнів.
Перед відльотом він не спав. Кіт теж. Муркотів усю ніч, немов намагаючись заглушити думки людини. Вранці, наважившись, він почав збиратись. Трохи речей, кіт у сумці — і вони рушили до аеродрому.
Натовп був різнобарвним: хто провожав, хто відлітав. Діти, яких уряд вивозив примусово. Ті, хто ще вірив.
На борту корабля, що приземлився з ревом, великими літерами було написано: ФЕНІКС. Чоловік усміхнувся — це був знак.
Коли черга дійшла до нього, офіцер зупинив його:
— Відкрийте сумку, будь ласка.
— Це Фенікс. Він кіт, — сказав чоловік.
Офіцер нахмурився:
— Домашніх тварин заборонено. Генетичний резерв уже евакуйовано.
— Але в нього… нікого нема. У нас нема нікого.
— Вибачте, — була сувора відповідь. — Або кіт залишається, або ви.
Чоловік мовчав. Фенікс у сумці стиснувся, метушив очима, відчуваючи небезпеку. І раптом — рішення:
— Що ж, Феніксе, виходить, не доля. Ходімо додому. Дякую, офіцере.
Вони дивилися, як корабель зникає в небі. Чоловік, спустошений, годував кота. Сумерки обгорнули землю. Він підвівся, закинув сумку з котом на плече. Останній погляд у бік космосу.
І раптом — іскра, що відіІ тут з катера вистрибнув той самий офіцер і, сміючись, крикнув: “Гаразд, брехав — правила якраз дозволяють рятувати той, що врятував тебе!”
