**Фенікс**
Соломія увійшла до офісу, ледь помітно кивнула охоронцю й пройшла повз ліфт до сходів. На п’ятий поверх вона завжди піднімалася пішки. Тричі на тиждень ходила до спортзалу, частіше не вистачало часу. Навіть до своєї квартири на п’ятнадцятому поверсі часто йшла сходами, коли після роботи залишалися сили.
Її підбори, яскраво відбиваючи ритм по плитці холу, швидко затихли в глибині сходового прольоту, ніби вона злетіла вгору. За її спиною шепотіли: «відьма», «стерва», «королева». У свої тридцять шість вона виглядала на десять років молодшою. Справжній вік видавали лише очі — мудрі, оцінюючі, очи жінки, яка багато пережила. Одягалася суворо, макіяж лише підкреслював природню красу.
— Хто це? — спитав охоронця молодий чоловік, підійшовши ближче.
— Директор аудиторської компанії «Фенікс», — з повагою відповів трохи повноватий чоловік середніх літ.
Жінка вже давно зникла, але в холі ще стояв запах її парфумів.
— Не заміжня? — спитав молодик, пробігаючи поглядом по навігаційній схемі бізнес-центру.
— Вам що треба? — Охоронець вже пильно його оглядав.
— Я на співбесіду в «Граніт».
— Фамілія? — Охоронець набирав номер по внутрішньому телефону.
Чоловік назвався.
— Проходьте. Сьомий поверх, офіс сімнадцять, — дозволив охоронець.
Олег пішов до ліфтів, відчуваючи на собі його пильний погляд. Він запам’ятав, що «Фенікс» — на п’ятому поверсі. Тому, доїхавши до сьомого, спустився сходами вниз. Над скляними дверима горіла червона вивіска: «Аудиторська компанія «Фенікс». Він увійшов.
— Добрий день. Чим можу допомогти? — привітала його дівчина за стійкою.
— Директор на місці? — запитав Олег так, ніби бував тут сто разів.
— Вона приймає лише за записом. На який день вам записатися?
У цей момент пролунав стук підборів, і до рецепції підійшла Соломія.
— До вас відвідувач, але без запису, — повідомила секретарка.
— Я просто спробував щастя, — зізнався Олег, посміхнувшись як провинився школяр.
Вона окинула його гострим поглядом.
— У вас економічна освіта?
— Юридична, — він викладав усю свою харизму в цю усмішку.
— Гаразд, вислухаю. Ідіть за мною.
Він йшов позаду, оцінюючи її струнку фігуру в сірому піджакові, вузькій спідниці до коліна, довгі ноги на шпильках, вдихаючи аромат дорогих парфумів.
— Іванно, десять хвилин ніхто до мене, — сказала вона секретарці й відкрила дубові двері.
— Заходьте.
М’який килим заглушував кроки. Соломія сіла за свій довгий полірований стіл.
— На яку посаду претендуєте?
— Не знаю.
— Тоді вам варто повернутися до юркомпанії «Граніт».
— Мені потрібна робота. Я швидко вчусь. Дайте шанс.
Вона знову подивилася на нього.
— Один із старих співробітників йде на пенсію. Він навчить вас за два тижні. Повна зарплата — після випробувального терміну. Згодні?
— Так.
— Документи з собою?
— Так.
— Ідіть у відділ кадрів. І попереджаю: служба безпеки перевіряє всіх. До завтра.
Він вийшов, відчуваючи її погляд у спину.
— Строга, — пробурмотів він Іванні.
Але та навіть не посміхнулася.
*«Щасливий»*, — подумав Олег. Робота є, і начальниця — мрія. *«Лиш би не поспішати, не злякати її»*.
— Чому пішли з попередньої роботи? — запитала жінка у відділі кадрів.
— Сестра запросила до Києва. Побачив вашу компанію — сподобалася назва.
Він не сказав, що в Харкові спокусив директорову доньку. Дурнувата дівчина завагітніла, і він ледь втік від гніву її батька.
Думаючи про Соломію, писав заяву: *«Молода, а вже директор. Напевно, не без допомоги впливового чоловіка»*.
І був майже правий. Соломія виросла у маленькому містечку з димними трубами целюлозного комбінату. Мати пропрацювала там двадцять років, захворіла на легені й померла перед випускним. Соломія поїхала до Києва шукати щастя.
Знайшла його Ігоря, студента старшого курсу. Він опікувався нею. А коли дізнався про вагітність, зник. Аборт. Лікарі сказали: дітей більше не буде.
Після цього вона закрила серце. На діловій зустрічі їй запропонували стати дружиною та партнером. Він був на двадцять два роки старший. Вона не роздумувала. Чекала десять років. А коли він помер, стала повноцінною господинею «Фенікса».
Через два тижні в офісі влаштували проводи старого співробітника. Соломія подарувала йому гроші та путівку в Домінікану. Потім були фуршет і танці.
Вона йшла до виходу, коли Олег взяв її за руку.
— Потанцюємо?
Не чекаючи відповіді, закрутив її по залу. Останні акорди — і він різко нахилив її назад. Зааплодували.
Соломія випросталася, заплутані пасма вибилисяІ в той момент, коли дитина в колясці розплющила очі й усміхнулася до сонця, Соломія зрозуміла: воно того вартувало.
