— Відчепись від мене! Я ж тобі не обіцяв одружуватися! Та й взагалі, звідки мені знати, чий це дитинка? Може, й не моя зовсім? Тож гуляй собі, а я піду геть! — так вигукнув у відрядженні Віктор знесиленій Валентині. Вона стояла, не вірячи ні вухам, ні очам. Невже це той самий Віктор, який колись закохувався в неї й носив на руках? Той Вітенька, що кликав її Валюсенькою й обіцяв зірки з неба? Перед нею стояв розгублений, а від того й злий, зовсім чужий чоловік…
Поплакала Валюсенька тиждень, махнувши Вітеньці назавжди рукою, але через свій вік — тридцять п’ять років уже було — і невиразну зовнішність, а отже, й малі шанси знайти жіночу долю, вирішила народити…
У призначений час Валя привела на світ голосну дівчинку. Назвала Олесенькою. Дівчинка росла тихою, без проблем і не завдавала матері клопоту. Наче знала: хоча б кричи, хоча б ні — нічого не досягнеш… Валя ставилася до доньки непогано, але справжньої материнської любові в неї не було — годувала, вдягала, іграшки купувала. Але обійняти зайвий раз, приголубити, погуляти — цього не було. Маленька Олеся часто простягала рученята до матері, а та відштовхувала її. То справи, то втома, то голова болить… Так і не розбудився в ній материнський інстинкт, мабуть…
Коли Олесеньці виповнилося сім років, сталося неймовірне — Валя познайомилася з чоловіком. Та ще й до себе в хату привела! Усе село переповідало: от так Валька, легковажна баба!
Чоловік несерйозний, незвідси, постійної роботи нема, живе невідомо де! Може, взагалі шахрай… Оце справи! Валя працювала у місцевому магазині, а він найнявся розвантажувати машини з товаром. На ґрунті спільної праці й зав’язався їхній роман. Незабаром Валя запросила нового нареченого до себе жити. Сусіди осуджували — привела в дім невідомо кого! Про донечку б подумала, базікали односельці. Та ще й мовчун — слова з нього не витягнеш. Значить, щось приховує. Але Валя нікого не слухала. Наче відчувала, що це її останній шанс знайти жіноче щастя…
Але незабаром думки сусідів про цього на перший погляд неговіркого чоловіка змінилися. Дім Валентини без чоловічих рук занепав і потребував ремонту — Ігор, так звали того чоловіка, спочатку підправив ганок, потім латав дах, підняв похилений тин. Кожного дня він щось полагодив, і хата засяяла. Побачивши, що у чоловіка руки золоті, люди почали звертатися по допомогу, а він говорив:
— Якщо ти зовсім бідний або старий — допоможу безкоштовно. А якщо ні — плати грошима чи продуктами.
З одних брав грівнями, з інших — консервами, м’ясом, яйцями, молоком. У Валі був город, але худоби не було — звідки ж у неї без чоловіка? Тому раніше Олесенька рідко балувалася домашнім молочком чи сметанкою. А тепер у холодильнику з’явилися й вершки, і свіже молоко, і масло.
Одним словом, у Ігоря руки були золоті. Як то кажуть — і шити, і жати, і в дудку грати. І Валюшка, яка ніколи не сяяла красою, з ним перетворилася — ніби світилась, пом’якшала. Навіть до Олесеньки стала лагіднішою. Посміхається, а в неї, виявляється, ямочки на щоках…
А Олеся росла собі, вже до школи ходила. Одного разу сиділа на ганку, спостерігаючи, як дядько Ігор працює, а в його руках усе вміщається. Потім пішла до подружки у сусідній двір. А повернулася аж у вечір, забавилася. Відчинивши калітку, дівчинка остовпіла… Посередині подвір’я стояли… гойдалки! Вони ледь хиталися від вітерецька й так і вабили до себе, так і кликали…
— Це мені?! Дядьку Ігорю! Це ви зробили? Гойдалки?! — не вірила очам Олеся.
— Тобі, Олесю, звісно ж тобі! Приймай роботу! — радісно засміявся зазвичай нелюдимий дядько Ігор.
І Олеся сіла на сидіння, розгойдувалася сильно туди-сюди, а вітер свистів у вухах, і щасливішої дівчинки не було на всій землі…
Валя рано йшла на роботу, тож приготування їжі взяв на себе дядько Ігор. Він готував сніданки, обіди. А які він пік пироги! Які робив запіканки! Саме він навчив Олесю смачно готувати й правильно накривати стіл. Яких талантів не виявилося в цьому мовчазному чоловіку…
Коли прийшла зима й дні стали короткими, дядько Ігор провожав Олесю до школи й зустрічав. Нес її портфель і розповідав історії зі свого життя. Розповідав, як доглядав за тяжкохворою матір’ю, продав свою хату, щоб допомогти їй. І як рідний брат вигнав його з батьківської домівки обманом.
Він навчив її ловити рибу. Влітку, на світанку, вони ходили удвох на річку й тихо чекали, поки візьме. Так він навчив її терпінню. А в середині літа дядько Ігор купив їй перший дитячий велосипед і вчив кататися. Мазав їй колінки зелёнкою, коли вона розбивала їх у кров, падаючи.І Олеся зрозуміла, що справжній тато — це не той, хто дав їй життя, а той, хто наповнив це життя любов’ю.
