У мене є знайома, Марія, їй 70 років. Нещодавно її вразив інсульт, і вона опинилася в лікарні у одному з районів Львова. Точні причини трагедії мені невідомі — чи то вік, чи нездоровий спосіб життя: неправильне харчування, брак прогулянок на свіжому повітрі, а може, все разом.
Її син, Андрій, вже кільшка років мешкає в іншому місті, у Києві, за сотні кілометрів від Львова. У нього власна родина — дружина та двоє дітей. Коли Марія потрапила до лікарні, сусіди викликали швидку. Далекі родичі дізналися про трагедію і тепер відвідують її, приносячи ліки та слова підтримки. Марія повільно одужує, але поки не може піднятися з ліжка.
Андрій зателефонував лише раз. Переказав гроші на ліки — і на цьому його участь закінчилася. Він не приїхав, не запитав, як почувається мати. У нього, бачте, власні проблеми, які потребують негайного вирішення. Йому байдуже, що відбувається з матір’ю. «Чим я можу допомогти, якщо приїду?» — сказав він комусь із родичів. На його думку, гроші — це все, що від нього потрібно.
Далекі родичі, навпаки, щодня приходять до лікарні. Вони купують необхідні ліки, розпитують Марію про самопочуття, уточнюють у лікарів усі подробиці, щоб зрозуміти, як ідуть справи. Їхня турбота — єдине, що підтримує жінку в ці важкі дні.
І ось я запитую себе: що ми, матері, робимо не так, якщо наші діти ставляться до нас так? Я переконана, що ставлення дітей до батьків — це відбиток того, як ми їх виховували. Вони дивляться на нас, вбирають наші слова, вчинки, цінності. Якщо ми були холодні чи несправедливі, то не варто дивуватися, що отримуємо у відповідь байдужість.
Я вірю: немає поганих дітей чи онуків, є лише батьки, які не зробили прикладом свою любов. Хочеш бути гарним батьком — показуй це діями. Якщо дитина бачила, як мати піклується про свою власну матір, вона запам’ятає цей урок. Але в історії Марії все було інакше. Андрій не бачив, щоб його мати підтримувала зв’язок зі своєю матір’ю в останні роки її життя. Марія відвернулася від власної матері, і тепер її син повторює цей шлях.
Життя — як бумеранг: усе, що ми робимо, повертається до нас. І, як би дивно не було, у цьому є своя справедливість. Марія, лежачи на лікарняному ліжку, оточена чужими людьми, а не рідним сином, тепер пожинає плоди свого минулого. Це гірко, але, можливо, це шанс задуматися — для неї та для всіх нас.
