Ми із Марією жили гідно та спокійно. Весілля у нас було вже після тридцяти, коли ми обоє стали більш досвідчені й зрілі. Незабаром у нас народився син Олексій. Склалася гарна, любляча родина. Про фінанси не турбувалися я непогано заробляв, тому змогли купити квартиру у Львові, а потім і стару дачу під Тернополем перебудували на чудовий заміський будинок із усіма зручностями. Кожного літа їздили на відпочинок до Одеси чи навіть за кордон. Я завжди був вірний Марії. Не думав про інших жінок.
Олексій виріс і одружився з гарною дівчиною, справжньою українкою на ймення Ярослава. Обом лише трохи за двадцять. “Це як ми з тобою, тільки на десяток літ раніше,” сміялась Марія. Ми, як добрі батьки, купили молодятам маленьку квартиру у Києві.
Жінка моя була справді щаслива. Та з роками, чи то від віку, чи, може, від якоїсь бабусиної прикмети, в її душу підкралася тривога. Мовляв, чи не занадто у нас все добре? А раптом доля підсуне випробування
І так і сталося.
Марія залишилась вдовою.
Довго не могла оговтатися від втрати. Та з часом знову навчилася жити. Почала працювати, адже до того була домогосподаркою.
Усі говорили треба спадщину оформити. Пішли з Олексієм до нотаріуса. В голові не трималося, навіщо ця тяганина, адже половина майна її, чоловікова частка залишиться Олексію. Інших спадкоємців не має: батьки чоловіка давно на цвинтарі.
У кабінеті нотаріуса Марія побачила незнайому жінку: літню, невдовзі за пятдесят, не дуже привабливу, чужу.
Виявилося половина залишеного чоловіком майна тепер належить їй.
Марія нічого не розуміла. У відповідь нотаріус пояснила: є заповіт, складений 27 років тому, і він не був скасований пізніше. Згідно із законом чинний.
Чужа людина…
Колись, як у кіно, вони із тією жінкою любили одне одного. Молоді, тільки-но випустилися з університету. Життя попереду.
Вона була його першим коханням, і він цінував це. Він казав їй, що вона мов дитина для нього, хоч одного віку були. Вона сміялася і світилася від щастя.
Якось ввечері дивилися разом фільм, де герої залишали одне одному спадщину через заповіт. Ідея здалася романтичною вони зателеніли й теж написали: “Все моє твоє, назавжди”. Дівчина казала бумага є бумага, треба офіційно. Тож пішли до нотаріуса. Потім випили шампанського і кохалися.
Потім життя закрутило: батько хлопця тяжко захворів, син із мамою повезли його до Польщі лікуватися.
А дівчина зустрічалася з іншим і завагітніла. Той її покликав до шлюбу. Мати наполягла: “Де твій однокурсник? Ось хороша людина, одружуйся!” На листи хлопець не відповідав.
Вона пішла заміж, переїхала до Харкова, там чоловікові дали престижну роботу. Народила доньку, але подружнє життя не склалося розлучилися.
Давно написала новий заповіт уже на користь дочки.
Про перше своє кохання забула, чи принаймні так їй здавалося, аж ось раптом отримуєш офіційного листа. Зачитала імя, і все згадалося скільки була закохана!
А чоловік, в хлопець, теж забув про той заповіт. Йому головне батько хворів, помер, потім мати захворіла. Коли дізнався, що вона заміжня і переїхала, вирішив ці спогади відпустити. Познайомився з іншою, вийшло не з кохання, зате повага і стабільність.
Що робити далі? Взяти половину спадку? питала себе жінка.
Як дивно! Якщо лишив заповіт на колишню, то кохав тоді сильно. Вона вирішила: “Отримаю цю частку це буде пам’ятка про нього”.
Тепер половина твого добра моя, сказала жінка Марії.
І це немала частка: квартира, будинок, авто, гроші на картці.
Марія відчула, що серце зупиняється. Спершу смерть чоловіка, а тепер ще й це, як зрада.
Стільки років разом і жодного разу і не натякнув про колишню!
А їй тепер віддати чужій жінці всі ці гроші…
Подала до суду, але нічого не змінилося, тільки нервів додалося.
Жінці виплатили належне.
Вона купила собі нову квартиру й разом із дочкою поїхала на Чорне море.
А я тепер думаю: жодна, навіть найміцніша любов не відміняє минулого, а життя завжди готує несподіванки. Любіть своїх близьких і не забувайте навести лад у старих справах.
