О, привіт, друже! — промовив Ярослав, впускаючи до хати свого друга дитинства Тараса, який тепер живе у місті.
— Здоровенькі були! — обійняв його Тарас. — Давненько не бачились. Після похорону бабусі минуло чотири місяці, завжди збирався раніше приїхати, але не виходило. Ось узяв відпустку, вирішив у селі відпочити.
— Гарно придумав! Будемо з тобою рибалити на лісовому озері, можна й на річку, пам’ятаєш, як у дитинстві? — радісно говорив Ярослав.
Друзі змалку разом бігали сільськими вуличками, купалися в річці, вигадували жарти, вчилися в одній школі. Тарас завжди був спритнішим і вигадливішим, а Ярослав його підтримував.
— Ти один? Де твоя жінка? — запитав Тарас.
— Пішла до крамниці, зараз повернеться. Вона у мене — справжня господиня, смачно готує, годує, як на забій, — хвалився своєю дружиною Олею.
Побралися вони шість років тому, але дітей поки не було. Ходили до лікарні, але лікарі казали — все гаразд, треба чекати.
Ярослав проявляв свою любов до Олі щедро: піклувався, допомагав у всьому, не дозволяв важке піднімати. Селянки навіть заздрили їй — хто з добротою, а хто й із чорною заздрістю.
— Щаслива ж Оля! Ярослав майже на руках її носить, не п’є, любить.
Сама Оля жила в задоволення — міняла наряди, вела господарство, іноді лише накочувала туга, коли дивилася на сусідських діток. Працювала бухгалтеркою у сільській раді.
Про дітей вони не говорили, але Ярослав часто думав:
— Народиться маля — ще більш зблизимося.
Він іноді відчував невидимий холодок від дружини. Оля ж відчувала його любов, але іноді їй навіть було душно від такої турботи.
— Добрий день! — почув Тарас ніжний голос Олі й обернувся.
Перед ним стояла Оля з чорним пакетом у руках, щойно прийшла з магазину. Ярослав підбіг і забрав з її рук пакет, відніс у хату.
— Привіт! — весело сказав Тарас, мимоволі захоплюючись стрункими ногами Олі та світлими кучерявими волоссям. — Я Тарас, друг дитинства Ярослава.
— Щось не чула від тебе про такого друга, — звернулася вона до чоловіка.
— Він живе у місті. Кілька місяців тому померла його бабуся, вона жила на тому кінці села. Може, пам’ятаєш бабусю Марію? Ти ж не місцева, тому його не знаєш.
— Так, пам’ятаю. Ось це її онук. Тарас у нас міський, після школи одразу поїхав до міста.
— Все вірно, — усміхнувся Тарас.
— Гаразд, Олю, ми підемо пройтися, поки ти щось приготуєш, — сказав Ярослав, і вони вийшли з хати.
Сьогодні вихідний, а з понеділка у Олі відпустка. Був початок вересня, осень починала розмальовувати світ золотими барвами, літали павутинки, де-не-де жовте листя кружляло на вітрі.
Стол накрили у дворі під навісом. Не хотілося сидіти у хаті в таку погоду. Повернулися чоловік із другом та сіли за стіл.
— Тарасе, як же я радий, що ти приїхав! Наконець відпочинемо на рибалці. Приїжджай частіше! Ми ж разом росли, корів пасли з моїм дідом, по чужих городах за яблуками лазили, а тепер ти став міським.
— Та годі вже, народився ж тут, моя мала батьківщина тут, — похлопав він Ярослава по плечу.
Оля дивилася на двох друзів, що згадували дитинство, жартували й сміялися, і була щиро здивована чоловічій дружбі. Згадавши про пиріг у духовці, вона схопилася, і незабаром повернулася з ним, розрізала.
— Ну смакота! Такого пирога ще не їв! — захоплено сказав Тарас. — Олю, ну ти й майстриня!
— Так, моя жінка дуже смачно готує, — хвалився Ярослав. — Ось годує мене… — друзі весело сміялися, пили вино.
Сиділи довго, чоловіки голосно сміялися, згадуючи минуле. Уже смеркло, Оля запалила світло. Дивлячись на них збоку, вона думала:
— Добре, що мій Ярослав не такий красеня, як Тарас. Той занадто гарний, яскравий, спритний, гарно говорить. Мабуть, у місті в нього жінок — хоч відбавляй. Не дарма він не одружений.
Засидівшись того вечора, Тарас пішов додому. З того дня він став частіше приходити до Ярослава — адже відпустка. Правда, Ярослав був на роботі, але вони встигали зустрічатися ввечері. На вихідні на два дні вирушили на рибалку. Погода видалася чудовою — сухо, тепло, сонячно. Спійману рибу смажили у дворі на вогні, заходили ще друзі з дитинства, було весело.
На одній із таких посиденьок Оля зловила на собі погляд Тараса. Він дивився на неї інакше, і вона одразу зрозуміла — вона йому подобається. Вона знала, що симпатична, але ж була заміжньою.
Стемніло, Оля згадала, що треба зачинити комору, і пішла за хату. Замкнувши двері, вона обернулася й натрапила на Тараса.
— Ой, а ти що тут?
— А ти що? Місяць дивишся? — запитав він.
— Не до місяця мені, комору забула замкнути. Ти що, курити вийшов
