Відтоді, як я була маленькою дівчинкою, мої батьки переконували мене, що я нікому не потрібна і ні на що не здатна: сповідь доньки, яка не отримала любові від матері, але зуміла вирватися з рідного міста до Києва, створити бізнес, сім’ю і довести, що віра в себе важливіша за чужі слова

Без категорії

Автор Мельник БогданЧас читання 2 хв.Опубліковано 09.02.2026

Відколи я була маленькою дівчинкою, батьки мені твердили, що я нікому не потрібна, і що з мене нічого путнього не виросте.

Кажуть, що рідня то найрідніші люди, особливо мами. Все ж вони тебе під серцем носили девять місяців, народжували, ночей не досипали й усе віддавали, аби дитя було щасливе.

Може, так і є, але не в моїй історії. Ми з мамою як небо і земля. Спільної мови ніколи не знаходили. Ні разу в житті вона мене не підтримала. Варто було мені чимось захопитися, як мама миттю гасила мої ідеї своїм «Все це дурня!».

На її думку, я страшенно нерозумна та нічого не вмію і, судячи з усього, ніколи не навчуся. Чому вона так мене «любила» загадка для психологів. Зате варто було їй щось знадобитись одразу ж кликає мене на допомогу. Ось вона я ні на що не здатна донечка, зате мусить бігти рятувати маму! На щастя, тато мене любив і завжди підбадьорював. І хоч одна добра людина в родині!

Ось, надумала я виїхати із Запоріжжя до Києва шукати кращого життя й власного щастя. Як тільки мама почула одразу включила весь арсенал драми: й сльози, й «кому ти там треба», й «як ти без мами». Основна мета не віддати таку вигідну робочу силу. Але я встояла, психіка не здалася й зробила все, як захотіла!

Ось тепер мешкаю в Києві: просторе світле житло, своя маленька справа, чоловік козак, двоє діточок і песик Барсик. А мама казала: «З тебе нічого не буде!» Та я змогла! І кожен, хто вміє затиснути вуха й просто повірити в себе теж зможе! Слава Україні і впертий характер не підведе!

Наталю, тебе немає вже п’ять років – тобі байдуже, як я живу і що зі мною сталося Наталя і Зіновій прожили разом понад п’ять років. Чоловік не мав великого заробітку, бо працював простим робітником. Наталя завжди мріяла про заможне, а краще — розкішне життя, тож раділа, коли знайомилася з чоловіками, які були багатші за її чоловіка. Одного дня Наталій пощастило — її помітив впливовий бізнесмен, який обіцяв їй «золоті гори». Вона повірила його красивим словам і залишила бідного чоловіка заради нового життя. Зіновій був розбитий вчинком дружини. Приповзав до ніг коханої, благав не покидати його, обіцяв, що все зміниться: що буде більше заробляти, що кине стару роботу і працюватиме день і ніч, аби тільки вона була щаслива. Та Наталя вже бачив себе в подорожах на білому яхті та з покупками в дорогих бутиках Європи. А її бідний чоловік ніколи б собі такого не дозволив. Жодні клятви у коханні і обіцянки «гори звернути» не втримали її. Минуло п’ять років. Коли Наталі виповнилося тридцять два, багатий бізнесмен втратив до неї інтерес — навколо нього завжди з’являлися молодші і привабливіші дівчата. Він звинуватив Наталю в надмірних вимогах і сварливості, тому остаточно охолов до неї. Без засобів для існування у столиці, жодного разу не працюючи самостійно, Наталя вирішила повернутися до колишнього чоловіка, будучи впевненою, що він, як клявся у вічному коханні, чекає на її повернення. Коли Наталя підійшла до квартири, де колись жила, почула шурхіт за дверима, а потім двері відчинила незнайома жінка, тримаючи на руках маленьку дівчинку. – Сонечко, ми ж домовлялися: не відчиняй двері сама, — сказала жінка до дитини. — Кого ви шукаєте? Наталя стояла мов вкопана. – Я шукаю Зіновія, він вдома? — розгублено запитала вона. – Зіновій, якась жінка запитує про тебе! Як вас звати? — гукнула незнайомка вглиб квартири. – Наталя?! — з подивом вигукнув Зіновій, звернувшись до дружини. – Люба, йди, я поговорю сам. – Хто це була? — спитала шокована Наталя, дивлячись на жінку з дівчинкою на руках. – Це моя дружина Олена, а з нею — донечка Марічка, — відповів Зіновій. – Ти встиг одружитися? В тебе є донька? Ти ж присягався мені у вічному коханні, казав, що нікого не любитимеш так, як мене! – Відтоді минуло багато років! Спочатку я довго страждав, а потім зрозумів, що життя після твого відходу не зупинилося. Я зустрів Олену і покохав її всім серцем. Вона зробила мене щасливим і подарувала доньку. – А як же я? – Наталю, тебе не було вже п’ять років, і тобі було байдуже, як я живу і що зі мною. Ти покинула мене заради чужих грошей. Думала лише про багатство і красиве життя. Можливо, ми й не були багатими, але це не виправдовує твого вчинку. А тепер ти повернулася? Чого ти від мене чекаєш — що я сидітиму і чекатиму на тебе дотепер? – Я була дурна! Я люблю тебе! – Наталю, досить цієї комедії. Краще йди. Я не потребую тебе і не хочу бачити. Тебе кинув багатий коханець, от і повернулася? Мені навіть гидко це чути. Йди, будь ласка. Наталя розплакалась, страждаючи від того, що нікому не потрібна, а Зіновій радів, що зміг забути її і таким чином помститися.