З того дня, як впала ложка
Коли в домі більше не дзвенить посуд — ламається не лише звичка. Це Катерина Іванівна зрозуміла того ранку, коли з її руки вислизнула ложка. Без причини, без болю, без попередження. Просто взяла та й упала. Стіл, застелений старою клейонкою з квіточками, здригнувся від різкого дзвонику, і цей звук рознісся по хаті, як постріл у повній тиші. Ложка покотилася під стілець, а Катерина Іванівна довго дивилася на неї, ніби на щось чужорідне. У цьому простому падінні було щось незбагненно тривожне. Наче ложка знала, що в її житті починається новий, порожній період.
Вона підняла ложку, вимила, витерла до суха — ніби намагалася стерти не лише сліди каші, а й це дивне відчуття. Знову сіла за стіл, але їжа вже не лізла в горло. Здавалося, в кімнаті стало ще тихіше, ніж було. Навіть годинник, немов відчуваючи щось, робив паузи між цоканням, наче і він завмер у очікуванні. А може — прощався.
Того дня вона вперше пішла до магазину не за продуктами, а просто, щоб почути людський голос. Накинула пальто, навіть не глянувши у дзеркало, забула шапку на вішалці, та все одно вийшла — наче тікала від самотності, яка насувалася, як вода. Продавщиця запитала: «Пакет потрібен?» — і Катерина Іванівна ледь не відповіла: «Ви перша людина, з ким я сьогодні розмовляю». Але промовчала. Лише кивнула. І затрималась біля каси на секунду довше — раптом ще щось скажуть.
З того дня вона почала рахувати. Не дні, а тишу. Скільки минуло з того часу, як дзвонила донька. Скільки тижнів, як не заходили сусіди. Скільки разів вона їла сама — зранку, в обід під радіо, вечеряла вже по інерції, навіть світ на кухні не вмикаючи. Їй був сімдесят один. Але почувала вона себе не старою — вимкненою. Як лампочка, у якої все гаразд із дротами, але вимикач — не в неї.
А потім настав лютий. У аптеці біля вітрини вона побачила молоду жінку. Та метушилася між полицями, розгублено шукала ліки, тихо плакала. Руки тремтіли, дихання зривалося, рукавички на гумці — як у дітей. Катерина Іванівна просто підійшла і сказала спокійно: «У мене вдома є. Ходімо».
Так у її житті з’явилася дівчинка — шести років, із носом червоним від нежитьу та очима, як у наляканого кошеняти. Матір — Оксана — зняла житло поверхом нижче, переїхала недавно, з вещами у мішках і без копійки у кишені. Чоловік пішов. Гроші скінчилися. Оксана вибігла за ліками у паніці, забувши навіть зачинити двері. І того вечора Катерина Іванівна раптом відчула — не жалість, а ніби щось рідне увійшло до її дому.
Вони пили чай утрьох. Дівчинка ліпила з хліба фігурки й ставила їх по краю блюдця. Оксана весь час перепрошувала, терла рукав светра, не піднімала очей. Катерина Іванівна мовчала, кивала, наливала ще чаю. А потім просто сказала: «Залишайтесь. У мене є вільні кімнати. А тиші — забагато. А ви вмієте її розбавляти».
Вони залишились. Спочатку — на тиждень. Потім — назавжди. Кімната Оксани наповнилася запахом молока та парфумів, зранку лунав шепіт, ввечері — дитячий сміх. Ламався кран, хто-сердився, питав: «Де у вас сіль?». Дівчинка одного разу прошепотіла у коридорі: «Бабуся Катря» — і ніхто не став її виправляти.
Навесні ложка знову впала. Тільки тепер — від сміху. Дівчинка штовхнула ліктем вазочку з варенням, і Катерина Іванівна, намагаючись впіймати, промахнулася. Ложка дзенькнула об кахлю, підскочила, покотилася. І всі троє — сміялися. Щиро, голосно. Навіть старий пес із сусіднього двору заглянув у вікно, поклавши морду на підвіконня, наче хотів бути частиною цієї миті.
А зранку Катерина Іванівна зловила себе на думці: вона більше нічого не рахує. Ані тишу. Ані дні. Ані паузи.
Іноді зміни приходять не з грозою. А з падінням ложки. Головне — почути звук. І не злякатися.
