“Я не залізна! Мені боляче за сина й онука, але підлаштовуватись під невістку більше не буду”
— Я досі не розумію, навіщо цій Олені була дитина, якщо вона й після пологів жила тільки для кар’єри та дзеркала, — з горечю каже Ганна Іванівна, 62-річна жінка з Умані.
Її син Богдан — розумний, амбітний, у свої 35 років керує відділом у великій IT-компанії. Але його дружина, Олена, пішла ще далі — вона старша за Богдана на 9 років і встигла збудувати блискучу кар’єру у великій корпорації. Довгий час дітей у її планах не було взагалі. Вона боялася втратити позиції, опинитися «не при справах», поступитись комусь молодшому й голодному до слави.
Жили вони, як то кажуть, на широку ногу: квартира в престижному районі, котедж під Києвом, нові авто, подорожі Європою. Але тепла в їхній родині було мало. Бачились удома рідше, ніж з бізнес-партнерами. А Ганна Іванівна, хоч і не втручалася, переживала за сина — було видно, як він видихається, намагається бути хорошим чоловіком, але натикається на стіну.
Коли Олена у 40 років несподівано оголосила, що вагітна, вся родина була в шоці. Навіть сам Богдан не знав, чи радіти, чи нервувати. А свекруха, яка вже й не сподівалась на онуків, розплакалась від щастя. Та радість швидко змінилася тривогою.
— Вона навіть на останніх місяцях з офісу не вилазила. Народила, можна сказати, на бізнес-зустрічі. Телефон із рук не випускала навіть у пологовому, — згадує Ганна Іванівна. — Я думала, з пологового піде прямо в кабінет.
Але перші тижні після народження сина Олена ніби змінилась. Гормони дали про себе знати, вона крутилась біля малюка, не спала ночами, боялась пропустити кожен його подих. У дім нікого не пускала — навіть свекруху. Все робила сама. Але довго це не тривало.
Як тільки вона перестала годувати грудьми, питання повернення на роботу стало гострим. Олена казала, що компанія розвалюється, заступник провалює проекти, і якщо вона не повернеться — все пропало. Няню знайти виявилось не так просто — Олена нікому не довіряла. Тоді вона запропонувала Ганні Іванівні сидіти з онуком за гроші. Та погодилась, сподіваючись, що це їх зблизить.
— Спочатку все було ідеально. Я доглядала за малюком, на вихідних відпочивала, а батьки самі з ним залишались. Мені навіть у радість було — нарешті я з онуком, — згадує бабуся.
Але незабаром почалося. Олена звільнила прибиральницю й почала просити свекруху не лише сидіти з дитиною, а й прибирати, готувати. Звісно, платила, але робота стала непосильною — адже малюк потребує постійної уваги.
— Одного разу я мила холодильник на кухні, а онук спав у манежі. Спальня — на другому поверсі, далеко бігти. Хотіла все зробити швидко й не турбувати дитину, — розповідає Ганна Іванівна.
Але коли Олена прийшла й побачила сина в манежі, спалахнула як сірник:
— Чому він не у ліжечку? Чому не на прогулянці?! Я вам за що такі гроші плачу? Мені потрібно, щоб дитина була виспана, нагодована, доглянута!
Наступного дня у квартирі знову з’явилась прибиральниця. А заразом і тотальний контроль. Камери в кожній кімнаті, щоденні звіти. Навіть за найдрібнішу подряпину — догани. Ганна Іванівна почувала себе не бабусею, а служанкою під мікроскопом.
— Я вже й у туалет боялась відійти, — зі сльозами каже вона. — Мені постійно здавалось, що хтось дивиться. А син на боці Олени — мовляв, «мам, будь терплячішою, ти ж за гроші працюєш». А в мене не робота — душа болить!
Після чергової сцени, коли Олена знову назвала її «безпорадною та ледачою», бабуся не витримала.
— Все, я звільняюсь. Я не ваша рабиня. Хочете — шукайте няню з дипломом, але мене більше до ваших війн не залучайте, — сказала вона й пішла.
Відтоді Олена забороняє їй навіть поріг переступити. Онука не показує. А син… син мовчить. Надсилає сухі повідомлення раз на місяць, але на боці дружини.
— Я не робот! Мені боляче, мені обидно. Я жила заради родини, заради онука… — шепоче Ганна Іванівна. — Але більше підлаштовуватись не буду. Не заради цього я вирощувала сина. А тепер хай живуть, як знають. Тільки щось няні у них міняються що— А ще жаль онука, адже він не винний у тому, що його мати забула, що значить бути сім’єю.
