Мене звати Оксана. Живу я в невеликому містечку на Поділлі, де всі знають одне одного, а плітки розносяться швидше за вітер. З чоловіком ми щасливо прожили вже багато років, і виростили двох дітей — сина та доньку. Мій чоловік завжди гарно заробляв, тому я присвятила себе родині: дому, дітям, затишку. Це було моїм покликанням, і я ніколи не шкодувала про свій вибір.
Наші діти давно вилетіли з гнізда. Донька, Соломія, вийшла заміж і тепер живе в Італії, насолоджуючись сонцем та новим життям. Ми часто телефонуємо, і я знаю, що у неї все добре. А ось син, Богдан, залишився ближче — у сусідньому обласному центрі. Він одружений, і я завжди пишалася його життям: міцна родина, добра робота, повага серед колег.
Ми з чоловіком вже на пенсії, але нам вистачає коштів на комфортне життя. Ніколи не тягнули з дітей допомоги й завжди намагалися бути для них опорою. Тому коли Богдан запросив нас на святкування 15-річчя з дня весілля, я була щаслива. Це ж нагода зібратися разом, порадіти за сина та його родину. Бенкет відбувався у шикарному ресторані в центрі міста, і я вже уявляла собі теплий родинний вечір.
У залі зібралося чимало гостей: друзі Богдана, його колеги, родичі. Атмосфера була легкою та радісною. Всі піднімали тости, вітали ювілярів, ділилися теплими словами. А потім почалася частина вечора, коли усі стали згадувати кумедні історії з минулого. Богдан, сяючи усмішкою, раптом обернувся до мене й попросив розповісти щось смішне з його дитинства. Я зворушилася: мій син хоче, щоб я поділилася чимось особистим, що нас пов’язує.
Я задумалася й згадала, як у дитинстві Богдан любив лазити у шафі сестри, одягати її сукні й з важливим виглядом оголошувати, що він тепер «принцеса». Ця історія завжди викликала в нас із чоловіком усмішку — така мила дитяча витівка. Я розповіла її з теплотою, і гості дружно засміялися, а деякі навіть змилостивилися. Мені здавалося, що я додала вечері сімейності.
Але через кілька хвилин Богдан підійшов до мене, і його обличчя перекривив гнів. «Мамо, як ти могла? Ти зробила з мене посміховисько перед усіма!» — прошипів він. Я оніміла. Мої слова, сказані з любов’ю, раптом стали для нього ударом. Я намагалася пояснити, що не хотіла нічого поганого, що це був просто жарт, але він лише махнув рукою й відійшов. До кінця вечора він уникав мене, а я відчувала, як серце стискається від болю й нерозуміння.
Минуло два тижні, але рана тільки глибшає. Богдан не телефонував, не писав. Коли я набирала його номер, він скидав дзвінок, ніби я йому чужа. У розпачі я вирішила поїхати до нього додому, щоб поговорити й пояснитись. Але зустріч розбила мені серце. «Я не хочу тебе бачити, мамо, — холодно сказав він. — Ти принизила мене перед друзями та колегами. Як тепер я дивитимусь їм у вічі?» Його слова були як ніж. Я намагалася виправдатися, пояснити, що не хотіла його образити, але він лише повторив: «Просто йди».
Вже два місяці ми не спілкуємось. Мій син, якого я виростила, любила, берегла, відвернувся від мене через одну невинну історію. Я не сплю вночі, прокручуючи той вечір у голові, намагаючись зрозуміти, де помилилася. Адже це була просто дитяча витівка, яку багато дітей повторюють. Чому він сприйняв це так близько до серця? Може, я дійсно не розумію його світу, його цінностей?
Я все ще сподіваюся, що час загоїть цю рану. Може, Богдан відтане й зрозуміє, що я не бажала йому зла. Але поки моє серце розривається від образи й туги. Я розповіла про все Соломії, і вона була в жаху: «Як він міг так з тобою вчинити, мамо?» Її підтримка гріє, але не заглушує біль. Невже я втратила сина через одну дурнувату історію? Як тепер із цим жити?
