Олег зніяковів, коли дізнався, що дівчина молодша за нього на цілих дванадцять років. Йому тридцять, їй — вісімнадцять. Так, вона повнолітня, на неї принаймні можна дивитися, але різниця у віці його бентежила. До того ж — вона ще й студентка, яка прийшла до нього вчитися. З якого боку не глянь — негарно, нечемно, непристойно.
Що ж він зможе запропонувати їй, тій, що так несподівано врилася в його життя? Він має викладати їй дисципліни, навчати проходженню гірничих виробок! Має приймати заліки й іспити, перевіряти конспекти, а не думати про те, який у неї чудовий мідний відтінок волосся й безмежно красиві малахітові очі.
А несподіванка полягала в тому, що він бачив Оксану ще до того, як вона стала студенткою технікуму, де він викладав уже п’ятий рік. Сталося це за два місяці до її вступу. Олег, дивлячись із вікна трамвая на натовп пасажирів, вихопив поглядом крихітну красуню, яка щурилася від сонця. Його тоді ніби током ударило: «Отак би мені зустріти!»
Стояла юна, квітуча весна 1957 року. У країні в повітрі відчувалося очікування чудового майбутнього. Під пильним наглядом письменників-фантастів зростав науково-технічний прогрес. Людство прагнуло в космос, у глибини океану, у далекі куточки планети, у незбагнене. А серце Олега в цю мить простяглося до незнайомки з зупинки. І він раптом забув, що він викладач, професор, фахівець — зараз він був лише чоловіком, який ніжно мріяв про щастя.
«Отак би мені!» — часто думав потім Олег і тут же відкидав ці фантазії, лаючи себе за дурну закоханість у ефемерний образ.
***
Але «щастя» знайшлося саме. Та ще й виявилося наполегливим, кмітливим, зубастим — у тому сенсі, що все їй здавалося під силу. Подумайте тільки — прийшла вона в «мужицький» технікум вступати, да ще й на складний напрямок! Олег стратив спокій, коли незнайомка опинилася в групі, яку йому призначили курувати, а потім ще й отримала ім’я. Оксана. За плечима — лише вісімнадцять років і вагон дикого запалу. Наче дісталася навчанню. І хоч він для Оксани став далеким викладачем Олегом Петровичем, зате вона тепер була поруч постійно. Жива й справжня, а не мрійна марево.
Олег не наважувався користуватися службовим становищем, щоб зблизитися з Оксаною. Навпаки, став придивлятися, щоб перестати сприймати її як образ. Він хотів зрозуміти, яка вона людина. Тому вивчав Оксану в природньому студентському середовищі: на заняттях і в спілкуванні з однокурсниками. А особисті контакти були вкрай рідкісні, адже молодий викладач був зв’язаний по руках дистанцією, яка мала відділяти його від студентів. Ні в кіно Оксану запросити не міг, ні в парк погуляти, ні на виставку до музею. Лише вчити.
Втім, як куратор, Олег міг організовувати заходи… для всіх своїх підопічних одразу. Коли його вперше осяяла ця думка, він був готовий мчати за квитками в кіно серед ночі! ЛегенІ тоді, коли вони вже разом стояли на сцені, Олег зрозумів, що справжнє кохання не знає ні віку, ні перешкод, бо воно, як весняний вітер, знаходить свій шлях крізь будь-які стіни.
