Віка довго стояла, тримаючи телефон у руці. Голос матері лунав у вухах мокрий, розпачливий, наче нескінченний дощ.
Вона не знала, що варто відчувати. Жаль? Ні. Гнів? Теж ні. Піше лише порожнеча.
Той же порожній простір, який залишила в ній Мариска, коли сказала: «Ти спатимеш у кухні».
Але серце все ж било швидше.
«Вигнали мене, як собаку», подумала вона.
Слова різали память, наче ножі, бо й сама була вигнана немов дитина з рюкзаком, в якому лежали дві книги і одна сорочка.
Добре, йди, нарешті відповіла Віка. Але лише на хвилинку.
Наступного дня Мариска прийшла вбитою втомою, з темними кулями під очима, тягнучи великий чемодан.
Віка відчинила двері, і на мить вони подивилися одна на одну, наче незнайомці, що колись були близькі, а тепер забули, як це робиться.
Дуже гарно влаштувала, промовила Мариска, оглядаючи світлий апартамент. Затишно.
Так, бо я сама його затишним зробила, відповіла Віка спокійно.
Вони сіли за стіл.
Мариска пила чай маленькими ковтками, ніби боялася його спалити.
Не думала, що так скінчиться, почала вона. Володя помер усе залишилося дітям. А вони продали квартиру. Сказали мені: «Ти нам не мама».
Голос її розтрощився. Я їх бачила як свої
А мене, мамо? Мене як вважала? запитала Віка.
У Мариски в очах вперше з’явився страх.
Дитинко, не починай. Тоді було важко не знала, що робити.
Ні, мамо. Життя не було важким. Ти була. Я просто була незручною.
Тиша оповила їх, мов тяжка завіса.
Мариска проковтнула, та нічого не сказала.
Минуло кілька тижнів.
Віка намагалася не сперечатися, а Мариска поступово поводилася, ніби квартира її.
Переставляла шафи, мила посуд «як слід», переставляла меблі.
Потім вона поверталася з ринку в мішках.
Купила килим. Твій не підходить.
Мамо, це мій дім.
Не будь маленькою, я лише хочу допомогти!
І Віка знову відчула себе тією маленькою дівчиною, якій ніде не місце.
Одного вечора, коли вона повернулася з роботи, на кухні пахло випічкою.
О, ти тут! посміхнулася Мариска. У нас гості.
За столом сидів літній чоловік з блискучою лисою головою і блискучою бородою.
Це Степан, представила його Мариска. Мій знайомий. Часом допомагає.
У моїй квартирі? спитала Віка холодно.
Не починай. Ми просто вечеряємо.
Ні, мамо. Завтра будеш вечеряти десь інде.
Мариска поблідніла.
Ти мене виганяєш?!
Ні. Просто нагадую: і я колись спала в кухні через твої рішення. Але вже не дитина.
Наступного ранку Мариска мовчки збирала свої речі.
Віка стояла в дверях, спираючись на раму. Пальці її тремтіли, а обличчя залишалося спокійним.
Куди йти? прошепотіла Мариска. Ніхто мене не чекає.
Як і мене не чекали, відповіла Віка.
Мариска зупинилася.
Не розуміла
Розуміла. Тебе це просто не цікавило.
Плечі Мариски затремтіли.
Погана мама була, прошепотіла вона. Але я все ж людина.
Знаю, відповіла Віка. Я теж вже людина. Не твоє дитя, що боялося тебе.
Коли двері зачинилися, Віка сіла на диван. Її руки були теплі, неначе після бою.
Сонце проникло у кімнату, і повітря стало кристально чистим.
Вона піднялася, відчинила шафу і вивела стару коробку.
Усередині дитячі малюнки, листівки, одна фотокартка: вона, мати і бабуся.
Бабуся тримала їх за плечі, усміхаючись.
Якби ти була тут, бабусю, подумала Віка, ти б казала, що треба пробачати. Але я більше не хочу жити з болем, який треба прощати.
Вона підклала фото до попільнички. Довго дивилась, як обличчя матері розчиняється в попелі.
Тиждень потому прийшов лист.
«Віко, пробач мене. Не шукаю виправдань. Просто хочу, щоб ти знала, що я тебе люблю, хоч і не вмію це показувати. Дякую, що не закрила двері одразу. Можливо, колись ти їх відчиниш не для мене, а для себе».
Віка прочитала лист кілька разів, потім усміхнулася. Вперше за довгі роки справжньою.
Вона вийшла на балкон, глибоко вдихнула і подзвонила в жіночий притулок.
Добрий день. Є вільна кімната? Можливо, хтось потребує притулку?
Так, відповіли. У нас є жінка, яку родичі вигнали.
Віка заплющила очі. Круг замкнувся. Але цього разу іншим чином.
Вона поставила чайник і витягнула чисті простирадла.
У цьому домі хтось вперше почув:
Ти тут у своїх стінах.
І цього разу без умов, без страху, без болю.
Лише з любовю.
