Вікно, у якому вже ніхто не чекає
Він зрозумів, що щось не так не відразу, але десь глибоко всередині йому підкреслювало: у цій історії є щось не на своєму місці. Ніби кімната трішки перекосилась, стілець стоїть нерівно, і ось-ось втратиш рівновагу. Нічого очевидного — лише тонка тріщина у реальності. Він помітив це навесні — у вікні навпроти. Маленька кухня на п’ятому поверсі, де світло запалювалось рівно о восьмій. Вона виходила з кружкою в руках, боса, у вільному светрі, наче їй не було холодно, бо земля під ногами була рідною. Сідала за стіл, обіймала коліна й довго дивилась у екран ноутбука. То сміялась, запрокинувши голову, то стирала сльози рукавом — не відриваючи погляду, ніби звикла до болю так само, як до дихання. У її рухах не було гри — лише життя. Тихе, справжнє.
Вона не була красивою за гламурними мірками, але в ній було щось невигадано привабливе. Щось, через що він чекав цих вечорів. Як хтось чекає прогнозу погоди — не через інформацію, а щоб почути голос. Він жив сам. Після розлучення минуло два роки, а тиша в квартирі стала майже відчутною — вона повзала у ліжко, у чай, у клавіші, по яких, окрім нього, ніхто не стукав. Їжа — доставка. Спілкування — листування без зустрічей. Мама дзвонила по неділях і казала: «Тобі вже сорок три, сину, так не можна». А він кивав, посміхався у трубку й клацав по екрану, аби швидше завершити розмову.
Навесні вона дивилась у екран. Влітку — читала. Восени — писала. Завжди — за тим самим столом. У тому самому светрі. І кішка — згорнувшись клубочком, лежала на підвіконні, як ще один ритуал, як занавіски, кружка, м’яке світло. За дев’ять місяців вона жодного разу не глянула у його вікно. Жодним поглядом. Ніби знала — він спостерігає. Але не подавала знаку. Він чекав. Кожного вечора, сподіваючись — раптом обернеться. Не щоб привітатись. Просто щоб показати — тебе теж помічають.
А потім — у січні — світло не запалилось.
Він чекав. Один вечір. Другий. Тиждень. Нічого. Штори закриті. Кішки нема. Все зникло, ніби книгу обірвали на півслові. Він не знав, що робити. Не мав права — але й не міг просто змиритись. На тринадцятий день він пішов. Перейшов двір. Піднявся. Постукав.
Відчинила інша. Молода. Здивована. З навушниками у вухах.
— Перепрошую… тут жила жінка… років тридцяти… з кішкою… світле волосся…
— А… Віра? — вона зняла навушник. — Померла. У грудні. Хворіла. У лікарні лежала. Кішку, здається, хтось забрав. Я тут із грудня.
Він подякував. Пішов. Повільно. Ніби з кожним кроком тиша ставала густішою. У дворі було пусто, наче дерева знали. Він повернувся. Сів на підвіконня. І тільки тоді зрозумів — руки тремтять. Бо у тому вікні більше нікого не чекати.
Тепер у вечорах там запалювалася гірлянда. Тепла. Жвава. На стінах танцювало світло. Інша жінка, інші чашки, інше життя. Гітара. Сміх. Незнайомий голос. А він усе чекав — раптом вона з’явиться. Сяде. Підтягне ноги. І, можливо, один раз… гляне.
Не глянула.
А навесні він уперше запалив у себе настільну лампу. Просто так. Не тому що темно. А тому що — раптом хтось тепер дивиться з того боку. І він сів. З книгою. З кружкою. У старому светрі, що пахне часом і тишею.
Просто — щоб було світло.
