Вікно, де більше ніхто не чекає
Він відчув щось не так не відразу, але десь глибоко все підказувало: у цій історії є щось недоречне. Ніби кімната трохи перекосилась, стілець стоїть нерівно, і ось-осінь зараз впадеш. Нічого очевидного — лише тонка тріщина у реальності. Він помітив це навесні — у вікні навпроти. Маленька кухня на п’ятому поверсі, світло якої вмикалось рівно о восьмій. Вона виходила з кухлем у руці, боса, у вільному светрі, ніби їй не було холодно, тому що земля під ногами була рідною. Сідала за стіл, обіймала коліна і довго дивилась у екран ноутбука. То сміялась, закидаючи голову назад, то витирала сльози рукавом — не відводячи погляду, наче звикла до болю так само, як до дихання. У її рухах не було жодного фальшу — лише життя. Тихе, справжнє.
Вона не була красивою за глянцевими стандартами, але в ній було щось незбагненно привабливе. Щось, що змушувало чекати цих вечорів. Як хтось чекає прогнозу погоди — аби почути голос, а не через інформацію. Він жив один. Після розлучення минуло два роки, а тиша в квартирі стала майже фізичною — вона повзла у ліжко, у чай, у клавіші, по яких більше ніхто не стукав. Їжа — доставка. Спілкування — лише переписки без зустрічей. Мама дзвонила по неділях і казала: «Тобі вже сорок три, сину, так не можна». А він кивав, посміхався в трубку і клацав по екрану, щоб швидше закінчити.
Навесні вона дивилась у екран. Влітку — читала. Восени — писала. Завжди — за тим же столом. У тому ж светрі. І кішка — згорнувшись клубочком, лежала на підвіконні, як ще один ритуал, як завіси, кухоль, м’яке світло. За дев’ять місяців вона жодного разу не глянула у його вікно. Навіть мимохіть. Ніби знала — він спостерігає. Але не подавала знаку. Він чекав. Кожного вечора, сподіваючись — раптом обернеться. Не щоб привітатись. Просто показати: теж бачить.
А потім — у січні — світло не ввімкнулось.
Він чекав. Один вечір. Другий. Тиждень. Нічого. Штори закриті. Кішки нема. Все зникло, ніби книгу розірвали на півслові. Він не знав, що робити. Не мав права — але і не міг просто прийняти. На тринадцятий день він пішов. Перейшов двір. Піднявся. Постукав.
Відчинила інша. Молода. Здивована. З навушниками у вухах.
— Вибачте… тут жила жінка… років тридцяти… з кішкою… світле волосся…
— А… Віра? — вона зняла навушник. — Померла. У грудні. Хворіла. У лікарні лежала. Кішку, здається, хтось забрав. Я тут з грудня.
Він подякував. Пішов. Повільно. Ніби з кожним кроком тиша ставала щільнішою. У дворі було пусто, наче дерева знали. Він повернувся. Сів на підвіконня. І тільки тоді зрозумів — руки тремтять. Бо у тому вікні більше нічого не чекати.
Тепер у вечорах там запалювалася гірлянда. Тепла. Весела. На стінах танцювало світло. Інша жінка, інші чашки, інше життя. Гітара. Сміх. Незвичний голос. А він усе чекав — раптом вона з’явиться. Сяде. Підіб’є ноги. І, можливо, один раз… гляне.
Не глянула.
А навесні він уперше ввімкнув у себе настільну лампу. Просто так. Не тому що темно. А тому що — раптом хтось тепер дивиться з того боку. І він сів. З книгою. З кухлем. У старому светрі, що пахне часом і тишею.
Просто — щоб було світло.
