Памятаю, як в ті далекі роки наш старий двір у селі Градовичі готувався до довгоочікуваного прибуття. Після роботи в полі Тамара, дружина моя, затрималась на куті, а син Коля, весь згоряє від нетерпіння, кличе: «Де тато, татомоя?». Ось нарешті дві яскравожовті фари розрізали темряву, і вікно хати розпливлося в світлі.
Тато! Тато! вигукнув Коля, спускаючись з печі на одній нозі, намагаючись стрибнути в теплий піджак, що висить на гачку.
Куди ти так поспішаєш, молодий козацький? Холодний вечір, підходь до печі, батько скоро зайде, зауважила я, охороняючи його від холодних вулиць.
Коля згорнув губи й готовий був залітися сльозами.
Не плач, я кажу, підрізала я, коли він почав жалітися, тато вже на підході.
Але Віктор ще не зявився.
Що ж він там робить, сумувала Тамара, напився щось? Сядь, Коло, я сама схожу подивитись.
Мамко, я боюся, заплакала дитина.
Чого ж ти злякаєшся, сину? Сідати треба й чекати, відповіла я, кидуючи йому легку шапку.
Тоді двері розчинилися, і в хату влетіли клуби пара, за якими ступив Віктор, ще й з кимось ще. У кутку стояла молода дівчина, лише вісімнадцятирічна, в крижовокоричневому пальто з чорними обшивками, з величезними сірими очима та світлим кудлатим вухом, що зїздилось на лоб.
Заходь, заходь, Оленко, кликнув Віктор, Тамо, допоможи гостеві роздягнутись.
Тамара, нічого не розуміючи, допомогла дівчині зняти верхній одяг.
Оленка виявилась вагітна, важка, немов осіння качка, що клює перед зимою. Села до столу, обхвалила коліна, схиливши руки, і мовчки тримала в них холодні пальці.
Коля обережно виглянув з печі.
Ой, де ж мій син, а? Миколо, ти куди? вигукнув Віктор, підхопивши Коля і піднявши його над стелею. Ти, мамо, вже підготуй їжу, а ми не будемо голодати.
Коли вже запізно опускалися сонні очі Коля, він чув, як батько бубнить коло печі, мати шепоче щось непомітне, а гістька тихо всхлипає.
Наступного ранку вся громада знала, що Віктор Остапенко привіз свою молодшу, вагітну сестру.
Хлопець її залишив, батьків у неї вже немає, куди ж її кидати? розповідала я в темному корівнику товаришкам.
Ти ж казала, що ти сирота, а тепер у тебе є сестра? питали вголос.
Якщо нема батьків, то і не сирота, відповідала я, у дитячому будинку її виховували. А ти, Марисю, чи не маєш свого чоловіка?
Ти ж втомилася, Тамо, крикнула вона, а я не потребую сестру в будинку чи в прорубі.
Через деякий час Оленка, тітка Коля, зрозуміла, що часу мало, і відвезла її до лікарні в районі. Виродилася маленька дівчинка Манька. Оленка вже не повернулася.
Вмирла, коротко сказала мати Коля, розмахуючи рукою, щоб його не торкали.
Манька була крихка, червона, наче нова лялька. Коля бачив її у сусідки Світлиці, яка гралася з маленьким лялькоюантошкою, і думав, що тепер у нього буде своя живе лялька.
Не знаю, Вікторе, що ти хочеш, говорив я, але вона мені тут не потрібна.
Ти ж знаєш, що це жива дитина, кров відповідав він.
Нічого не знаю, я дала слово, я крикнула. Куди її ставити? У дитячий будинок чи в проруб? Піднявся крик Коля: Мамо, залиш дитину, я сам за неї підеш, я допоможу.
Мати відмахнулась, а Коля, схопивши її за підол юбки, крикнув благим словом, просячи залишити маленьку сестричку. Віктор мовчки опустив голову.
Ну, нехай, сказав він, робіть, що хочете.
Тоді Тама повернулася до саду, а я підбіг до Маньки, що спала в простих розкладах, і шепотів їй словечка, називаючи її «сонечко» і «дитинко».
Коля часто бачив в снах, як мама викине його дитину, і в жалі назвав її Маню. Мама шипіла на нього, а той підозріло дивився на неї, боячись, що вона підкине Маньку у воду.
Не плач, кликала вона, не зроблю нічого поганого.
Тим часом у селі говорили, що Віктор працює на тракторі, Тама доїть корів, а Коля з Манькою ростуть разом. Коли він бігав зі школи, розкинувши руки, ловив свою маленьку дочечку, і всі діти називали її «маленька принцеса».
Згодом Коля пішов до армії, а Манька виросла гарною дівчиною, навчилася у місті, повернулася до села лікарем, одружилася і мала дітей. Старі вже несли свою ношу, а Віктор, вже на пенсії, залишив сімейний будинок Тамі, а Манька взяла маму до себе, хоч вона спочатку проти була.
Одного вечора Манька, сидячи сама, чула голос матері, що кликала:
Що треба, доню? Пити хочеш? Болюче?
Сядь, дитино, кликала вона.
Прости мене, мамо, прошепотіла Манька.
За все прошу вибачення, я не хотіла тебе у дитячий будинок кидати відповідала вона, розповідаючи, що все це було сплетінням долі, що «Бог» так задумав.
Манька зрозуміла, що її родина це велика мережа: брат Коля, тітка Олена, дядо Віталій, тітка Катя, багато двоюрідних і троюрідних. Вона вдячна матері, бо та дала їй життя, не лише родину, а й любов.
Тама, вже старша, спокійно пішла до вічного сну, залишивши після себе посмішку, яку згадувала Марія Вікторівна, розказуючи наступним поколінням, як важливо не порівнювати своє життя з чужим, бо лише час покаже, як обернеться доля. І памятаємо ми це, скільки років уже минуло, а історія живе в наших серцях.
