Ой, слухай, я тобі розповім одну історію…
Він — тато лише для однієї з двох доньок. Але хіба у нашої дитини немає серця?..
Коли я виходила заміж за Олега, знала, що в нього вже є донька від першого шлюбу. Він не приховував, навпаки — одразу сказав, що не покине свою дитину й буде допомагати, як зможе. Я сприйняла це з розумінням. Адже дівчинка не винувата, що у батьків не склалося. Я не ревнувала, не втручалася — думала, якщо чоловік відповідальний за свою дитину, то й для нашої майбутньої він буде справжнім батьком.
Але все вийшло інакше.
Коли народилася наша Соломія, я сподівалася, що він поділить свою любов порівну. Олег багато працював, брав додаткові заробітки, щоб забезпечити нас. Але увага… вся увага йшла туди, в іншу сім’ю. Кожну неділю — він їхав до старшої. Подарунки, прогулянки, кафе, світлини у мережі з хештегами “найкраща донька у світі”. А наша Соломія? Вона з батьком майже не спілкувалася. Йому, мабуть, було нудно з немовлям. Він виправдовувався втомою, казав: “потім, коли підросте — буду грати, читати, проводити час”. Я вірила. Чекала.
Але час минав, а нічого не змінювалося.
Коли старша донька пішла до школи, Олег почав давати більше грошей на її потреби. Я тоді теж вийшла на роботу, і це не було критично. Але потім пішли дзвінки. Старша — Мар’яна — сама почала просити. Спочатку — айфон, потім — кросівки, косметика, планшет, поїздка на море. Колишня дружина, до речі, ніколи нічого не вимагала. Я не можу її звинувачувати. Але дівчинка швидко зрозуміла, як керувати батьком. А він дозволяв. Він відчував провину — за те, що пішов. І намагався її “купити”.
Колишня навіть сяга-раз лаяла його. Казала, що розбалує дитину, що любов не заміниш подарунками. Але Олег лише махав рукою: “Хоч так мушу відпрацювати свою провину”. Тільки перед нашою Соломією він провини якось не відчував. Хоча часу з нею не проводив зовсім.
Кожні старшій іменини — свято. Кулі, торт, фотосесії. Кожну неділю — обов’язкова зустріч. Але ні разу він не взяв із собою нашу доньку. Казав, що старша буде ревнувати, що не треба псувати стосунки. А як же почуття нашої Соломії? Чому її можна ігнорувати заради чужих емоцій?
Я мовчала. Але в грудях боліло. Не показувала Соломії, як важко, але вона й сама все бачила. Вона росла в домі, де батько є… але лише формально. Він поруч — фізично. Але не душею. Він лежить на дивані, грає в телефон, обмінюється з нею двома фразами на день. А їй так хочеться, щоб і її взяли за руку, запитали, як справи, почитали казку вночі.
Зараз старшій майже шістнадцять. Її запити — просто за межами розумного. Іноді я в шоці. Олег ніколи не відмовляє — купує все, що вона попросить. Айфони, косметика, брендовий одяг, поїздки за кордон. У цьому році — вже дві. А нас він не може навіть раз на рік вивезти відпочити. Завжди немає грошей. Втомився. Робота.
Цього літа Соломія знову залишилася зі мною вдома, коли її сестра поїхала до Ірландії. Тоді в мене тріснуло терпіння. Я вперше вилила все. Без крику, але з болем. Сказала, що мені боляче бачити, як він забуває про нашу доньку. Що дитина, яка двічі на рік їздить за кордон і отримує найновіші гаджети, не може вважатися “обділеною”. А ось Соломія… вона вже три роки не бачила моря. Вона ніколи не отримувала подарунків просто так. Але вона любить тата. Чекає на тата. Вірить, що він колись її помітить.
А він упевнений, що ставиться до обох однаково.
Я все частіше думаю — може, тільки розлучення відкриє йому очі. Може, тоді він зрозуміє, що й у Соломії є почуття. Що й вона заслуговує батька, а не тінь на дивані. Але мені страшно. Бо я все ще люблю цю людину. Але не можу більше дивитися, як наша донька росте з пусткою в серці…
