**Щоденниковий запис**
Він умоляв мене про дитину, а потім втік до мами, коли нашому сину виповнилося три місяці.
Мене звати Оксана, і я досі не можу оговтатися від цього удару. Мій чоловік, людина, яка мріяла про дитину, яка благала мене стати матірю, яка клялася у любові та підтримці покинув нас, як тільки почалося справжнє життя з немовлям. І він не пішов один, ні. Він повернувся до своєї мами. А я залишилася сама з нашим маленьким сином, болем у спині та розбитим серцем.
Ми з Олегом одружилися три роки тому. Спочатку наш шлюб здавався ідеальним. Ми були молоді, закохані, сповнені мрій. Але я знала одне із дітьми не варто поспішати. Треба було знайти свою дорогу, купити більше житло, трохи заощадити. Я знала це, бо мала молодших братів і добре розуміла, що значить доглядати за дитиною цілодобово. Олег же був єдиною дитиною в родині, вихованим у теплі та турботі, ніколи не стикався зі справжніми труднощами.
Але коли його двоюрідна сестра народила дитину, Олег став одержимим. Після кожного візиту він починав одну й ту саму пісню:
Ну ж бо, Оксано. Саме час! Навіщо чекати? Молоді батьки краще справляються. Якщо ти й далі «готуватимешся», нам буде по сорок, перш ніж ми взагалі спробуємо
Я намагалася пояснити, що дитина це не іграшка, що треба буде вставати вночі, заспокоювати кольки, годувати, колихати. Але він лише знизував плечима:
У тебе таке відчуття, ніби ти чекаєш катастрофи, а не дитини!
Наші батьки лише погіршували ситуацію. Моя мама та свекруха постійно повторювали, що допомагатимуть нам безмежно, що все буде легко. І я здалася.
Під час вагітності Олег був взірцевим чоловіком. Носив покупки, прибирав, готував, супроводжував мене на УЗД, торкався мого живота, шепотів, що любить нас. Я вірила, що він буде гарним батьком.
На жаль, казка закінчилася одразу після повернення з пологового. Наш син плакав. Часто. Довго. З причини чи без. Я намагалася заощаджувати Олегу ночі, але дитина прокидалася кожні дві години. Я ходила по квартирі, колихала його, співала колискові. Але в нашій маленькій двокімнатці неможливо було сховатися від цього плачу. На кухні світилося світло цілу ніч, і я бачила, як мій чоловік ворочається у ліжку, затуляє вуха, злиться.
Поступово він став дратівливим. Почалися сварки. Він повертався додому все пізніше. І одного вечора, коли нашому синові якраз виповнилося три місяці, він узяв валізу й вийшов без слова.
Я їду до мами. Мені треба поспати. Я не можу. Я не хочу розлучатися, просто я виснажений. Повернуся, коли він підросте.
Я застигла в коридорі з дитиною на руках, ще з теплим молоком у грудях. А він просто пішов.
Наступного дня подзвонила його мама. Спокійним тоном, ніби нічого не сталося:
Оксанко, я не погоджуюся з Олегом, але так краще. Чоловіки не створені для немовлят. Я прийду тобі допомогти. Тільки не дуже його осуджуй.
Потім дзвонила моя мама.
Мамо, ти це вважаєш нормальним? прошепотіла я, ледь стримуючи сльози. Це ж він хотів цю дитину. А тепер кидає мене. Як я сама?
Доню, не поспішай із рішеннями. Так, він втік. Але не до іншої жінки до мами. Це значить, що він не зовсім відмовився. Дай йому час. Він повернеться.
Але я вже не впевнена, чи хочу, щоб він повертався.
Він зламав мене. Він зрадив мене, коли я була найвразливішою. Коли я думала лише про нашого сина, про нас трьох він опустив руки. Він не витримав навіть кількох місяців. І тепер я думаю чи зможу я йому ще довіряти? Чи можна на нього покластися? Це він хотів цю дитину. Це він наполягав. А як тільки вона зявилася втік.
Тепер все лежить на мені. Наш син, побут, виснаження, страх. І одне питання, яке мене мучить: якщо він покинув мене в такий момент що буде далі?
