Звучало як благання, а коли сину виповнилося три місяці — він втік до мами.
Мене звуть Оксана, і досі не можу оговтатися від того, що сталося. Мій чоловік, людина, що мріяла про дитину, умовляв мене стати матір’ю, клявся у коханні та підтримці — кинув нас, ледь почалося справжнє життя з немовлям. І пішов не просто так — оселився у своєї матусі. А я лишилася сама — з крихітним сином, хворою спиною та розірваним серцем.
Ми з Тарасом одружилися три роки тому. Спочатку все здавалося ідеальним. Були молоді, закохані, мріяли про майбутнє. Та я одразу розуміла: з дітьми не варто поспішати. Треба стати на ноги, купити більшу оселю, створити хоч якийсь запас грошей. Я це знала, бо мала молодших братів і добре пам’ятала, як важко доглядати за малюком. А Тарас був єдиною дитиною в родині — його все життя пестили, ніколи не змушували робити щось справді важке.
Та як тільки в його двоюрідної сестри народилася дитина, Тарас ніби збожеволів. Повертався з гостей і починав одну й ту саму розмову:
— Давай вже, Оксанко. Нам теж час! Чого ми все відкладаємо? Молодими батьками легше. Поки ти готуватимешся — нам і сорок мине…
Я намагалася пояснити, що одне — пограти з дитиною півгодини, а інше — не спати ночами, лікувати колики, годувати, колихати. Але він лише махав рукою:
— У тебе немов не дитина народиться, а якийсь потоп!
Наші матері, звичайно, лише підливали оливи у вогонь. І моя, і свекруха хором обіцяли, що допомагатимуть і день, і ніч, візьмуть все на себе, аби лише дитина з’явилася. Я здалася.
Під час вагітності Тарас був взірцевим чоловіком. Носив покупки, прибирав, готував, ходив зі мною на УЗД, хвилювався, торкався живота і шепотів, як любить нас обох. Я вірила: він буде добрим батьком.
Та казка скінчилася одразу після повернення з пологового. Дитина плакала. Часто. Довго. Без причини і з причиною. Я намагалася захистити Тараса від ночних годин, але син прокидався кожні дві години. Я кружляла по хаті, колихала його, співала колискові, але у двокімнатній квартирі від дитячого плачу неможливо сховатися. Світло на кухні горіло всю ніч, і я бачила, як чоловік метушиться у ліжку, затуляє вуха, злиться.
Поступово він став дратівливим. Почалися сварки, підвищений голос. Він засиджувався на роботі. А одного вечора, коли сину виповнилося три місяці, він мовчки склав речі.
— Я переїжджаю до мами. Мені треба висипатися. Я не справляюся. Не хочу розлучатися, просто втомився. Повернуся, коли він підросте…
Я лишилася стояти в коридорі з дитиною на руках і повними грудьми молока. А він просто пішов.
Наступного дня дзвонила його мати. Говорила спокійно, немов нічого страшного не сталося:
— Оксанко, я з Тарасом не згодна, але так краще, ніж зовсім зриватиметься. Чоловіки не пристосовані до немовлят. Приїду, допоможу. Головне — не лаяти його.
А потім дзвонила моя мати.
— Мамо, ти справді вважаєш це нормальним? — питала я, ледве стримуючи сльози. — Він же умовляв мене народити. А тепер кинув. Як тепер жити?
— Донечко, не рубай з плеча. Так, він утік. Але не до іншої, а до своєї матері. Отже, ще не все втрачено. ДаІ тепер я не впевнена, що хочу, щоб він повернувся.
