Мене звуть Оксана, і я досі не можу оговтатися від шоку. Мій чоловік, людина, яка мріяла про дитину, умовляв мене стати матір’ю, клявся у коханні та підтримці — пішов від нас, ледь почалося справжнє життя з немовлям. І пішов не просто так — перебрався до своєї матусі. А я лишилася сама — з крихітним сином, хворими спиною та серцем, розірваним на шматки.
Ми з Андрієм одружилися три роки тому. Спочатку наш союз здавався ідеальним. Ми були молоді, закохані, мріяли про майбутнє. Але я відразу знала: із дітьми не можна поспішати. Треба стати на ноги, купити більше житло, створити хоч мінімальну фінансву подушку. Я це розуміла, бо в мене є молодші брати, і я добре знала, яка це праця — цілодобово доглядати за малюком. А Андрій був єдиною дитиною, його все життя оберігали, йому ніколи не доводилося робити нічого справді важкого.
Але як тільки в його двоюрідної сестри народилася дитина, Андрій ніби збожеволів. Повертаючись із гостей, він починав ту саму розмову:
— Давай вже, Оксанко. Нам теж треба! Чого ми все відкладаємо? Молодими батьками бути легше. Поки ти «готуватимешся», нам і сорок мине…
Я намагалася пояснити, що одне — пограти з дитиною півгодини, а інше — не спати ночами, лікувати животики, годувати, колихати. Але він відмахувався:
— У тебе ніби не дитина, а якась стихія народиться!
Наші батьки, звичайно, тільки підливали оливи у вогонь. І моя мама, і свекруха хором запевняли, що будуть допомагати і вдень, і вночі, що все візьмуть на себе, тільки народи. Я здалася.
Під час вагітності Андрій був взірцевим чоловіком. Носив сумки, прибирав, готував, ходив зі мною на УЗД, хвилювався, торкався мого живота і шепотів, як любить нас обох. Я вірила: він буде гарним батьком.
Але казка закінчилася одразу після того, як ми повернулися з пологового. Дитина плакала. Часто. Довго. Без причини і з нею. Я намагалася захистити Андрія від нічних годин, але син прокидався кожні дві години. Я кружляла квартирою, колихала його, співала колискові, але у стінах двокімнатної хрущівки сховатися від дитячого крику неможливо. Світло на кухні горіло всю ніч, і я бачила, як чоловік ворочається у ліжку, затуляє вуха, злиться.
Поступово він став дратівливим. Ми почали сваритися, підвищувати голос. Він став затримуватися на роботі. А одного вечора, коли синові виповнилося три місяці, він мовчки зібрав сумку.
— Я переїду до мами. Мені треба висипатися. Я не справляюся. Не хочу розлучатися, просто втомився. Повернуся, коли він підросте…
Я лишилася стояти у передпокої з дитиною на руках і повними грудьми молока. А він просто пішов.
Наступного дня подзвонила його мати. Говорила спокійно, ніби нічого страшного не сталося:
— Оксанко, я з Андрієм не згодна, але краще так, ніж він зовсім зламається. Чоловіки не пристосовані до немовлят. Приїду до тебе, допоможу. Головне — не лаяй його.
А потім подзвонила моя мама.
— Мамо, ти справді вважаєш це нормальним? — питала я, ледве стримуючи сльози. — Він же умовляв мене народити. А тепер лишив саму. Як мені тепер жити?
— Доню, не рубай з плеча. Так, він втік. Але не до іншої, а до своєї мами. Значить, ще не все втрачено. Дай йому час. Він повернеться.
А я не впевнена, що хочу його повернення.
Він зламав мене. Зрадив у найуразливіший момент. Коли я, забувши про себе, думала лише про сина, про нас трьох — він здався і пішов. Він не захотів витримати навіть перші місяці батьківства. І тепер я не знаю — чи зможу колись знову йому довіряти. Чи зможу покластися на нього. Адже він хотів дитину. Він умовляв. А як тільки ця дитина з’явилася — він утік.
Тепер усе на мені. Син, побут, втома, страх. І одна думка свердлить голову: якщо в такий момент він кинув — що ж буде далі?…
