Сьогоднішня ніч була особливо темною і вологою. Я йшов київськими вулицями, ледве тримаючись на ногах від випитої оковитої. Куди направляли мене кроки не мав уявлення, та й байдуже: місто рідне, ноги самі додому занесуть. Думки перемішувалися з теплим перегаром, а я голосно сперечався сам із собою:
Чому, ну чому життя таке? Двадцять сім, а друзі уже дітей у перший клас водять. А в мене жодна дівчина не затримується більше кількох тижнів. То я винен? Ну, не без суворості, а яким має бути чоловік? я іронічно всміхнувся. Єдине, чим можу пишатися, бізнес. До мільйонерства далеко, але на гарне життя в гривнях вистачає.
Зненацька серце тяжко стиснулось. Я зупинився, обхопив голову руками очі раптово наповнилися слізьми.
Стільки грошей віддав тому лікарю, а як результат «Безсилий. Ось вам контакт відомого столичного фахівця, але навряд чи і він допоможе». А от, чорт забирай, поїду завтра до того академіка.
Зупинився коло залізничного мосту над Дніпром. Довго вдивлявся в темну, майже нерухому воду.
Може, кинутись до річки? Все поринути у цей холод та й кінець, ще раз кинув оком униз. Ні, не для мене така смерть. Холодно. Та й Сократ, кіт мій, голодний. Піду додому.
Пішов мостом, аж раптом помітив на середині дівчину. Дуже молоду, з рюкзаком на грудях, а в рюкзаку малюк. Вона стояла, дивилась униз, раптом почала залазити на перила. Встала на самому верху, руки розвела я вже не думав. Підбіг, схопив за талію, притяг до себе ми разом впали на асфальт. Дитя заплакало.
Ти що, з розуму зійшла? крикнув я, в один момент протверезівши.
Чого тобі треба? Чому лізеш не у свої справи? зірвалась на сльози.
Просто подумав, що ще зарано тобі помирати, показав на дитя. Йому й поготів. Ну, підіймайся й йди додому до чоловіка чи мами! Хто у тебе є?
Нікого в мене нема: ні чоловіка, ні мами, ні дому.
Чудово, ще й на мою голову людей підкидає, підняв її разом з дитиною. Ходімо.
Не піду я з тобою. Раптом ти маніяк?
Та втопитись завжди встигнеш. А маніяків боїшся? хмикнув і смикнув за руку. Не будь дурепою, ходи!
***
Ми брели нічним Києвом, а малюк плакав без угаву. Я здався перший:
Чому він весь час вередує?
Їсти хоче, обіймаючи малюка, сказала вона.
То дай йому молока.
У мене ні молока, ні грошей.
І здорового глузду, схоже, теж, я озирнувся. Он нічний маркет. Пішли купити молока.
***
Касирка й охоронець з підозрою дивилися на нас, але я рішуче взяв корзинку:
Де у вас молоко?
Там, показала касирка.
Бери, яке потрібно, повернувся я до дівчини.
Он те, вона несміливо взяла пачку.
Бери кілька, скільки треба. Що ще?
Підгузки.
Це що?
Ось вони, ледь посміхнулась.
Бери! Можна ще вологі серветки?
Можна.
На касі подав картку.
Приймаємо тільки готівку, сухо відповіла касирка.
Я витягнув мяту пачку гривневих купюр, відрив одну.
Решти не буде.
Тоді дайте шоколадку на решту, буркнув я, показуючи пальцем.
***
Дійшли до моєї квартири. Вона здивовано розглядала все навколо. Я зняв взуття, кинувся до холодильника дістав рибину Сократу, налив собі соку. Напившись, звернувся до гості:
Спиш ось тут, тицьнув пальцем. Ось кухня, туалет, ванна. Я спати.
На порозі кімнати спитав:
Як тебе звати?
Стефанія.
А я Тарас.
***
«Схоже, не маніяк!» подумала я, зайшовши на кухню та вмикнувши плиту. «Ой, дурна, ледь не вкоротила собі віку! Якби не цей не при своєму… Де б я з Марком була зараз? Замерзли б удвох. Завтра вижене, напевно. Хоч сьогодні в теплі».
Закипів чайник. Я кинулась у кімнату, на ліжко поклала малого. З рюкзака взяла пляшечку, побігла назад: вимила, налила купленого молока, розвела кипятком.
Малюк смоктав усе до останньої краплі, заспокоївся, почав засинати. Витерла серветкою, змінила підгузок. Ліг спати.
Я вмилася, від вдячності кухню прибрала, а тоді згадала, що цілий день нічого не їла. Відкриваю холодильник рука сама сягнула за шматком домашньої ковбаси, хліба, сиру.
Сита, трохи соромлячись, махнула рукою: лягла поруч із сином і заснула одразу.
***
Ранок. За ніч кілька разів вставала до Марка, йому вісім місяців їсти хоче постійно. Чула, як господар вночі теж вставав. Тепер знову на кухні.
«Треба поспішати, подумала я, обережно підвівшись. Диво затягується лише коротко».
Тарас щось готував на плиті, я швидко вмилася й зайшла до кухні.
Сідай! кивнув він на стілець. Я яєчню роблю.
Сідай краще ти, відсунула його від плити.
Я нарізала свіжий кріп, посипала ним яєчню, помила кружки, заварила каву.
Він комусь дзвонив, вирішував справи, з кимось сперечався. Здавалося, мене просто не помічає. Поїв, випив каву, встав.
Я напружено чекала:
«Ось-ось вижене…»
Стефанія, слухай уважно! Я їду у відрядження днів на сім. Головне: годуй кота, Сократ його звати. Не давай ніякого «вискасу», лише свіжа риба, свіже мясо. В мій кабінет не пхайся, а решта як хочеш.
З кімнати почувся плач Марка. Я підскочила, кинулась до сина, потім повернулася з ним на руках. На столі лежало кілька купюр.
Думаю, цих грошей тобі на тиждень вистачить, кивнув Тарас. Я пішов.
Він попрямував до дверей. І тут мій син простягнув до нього руки й буркнув щось схоже на «тато». Може, Тарасу почулось… Але, чомусь це так боляче стисло йому серце. Він же ніколи не стане батьком…
Стефанія, можна я потримаю його на руках? вирвалось у нього.
Можна, я посміхнулася. Ти ж ніколи не тримав дітей?
Ні.
Ось так треба.
Марк весело махав рученятами, а Тарас дивився на малюка майже зачаровано.
«У мене ніколи не буде сина», він похмурнів, віддав дитину мені й тихо пішов.
***
Я повертався додому й досі відчував осад після розмови з київським професором. Дітей у мене не буде. Настрій під нуль:
«Навіщо мені ті гроші, чотирикімнатна квартира, джип? Чоловік гроші на сімю має заробляти. А вдома пустка. В машині сім місць, а кому їхати?»
Похмурий зайшов у квартиру… Тут відчув несподівану чистоту, затишок. Стефанія зніяковіло посміхалася.
Тато! маленькі ручки майнули мені назустріч.
Я випустив з рук валізу й обійняв малого так, наче завжди чекав на цей момент.
