Коли Марійка вперше побачила дві смужки на тесті, вона сиділа на холодній підлозі ванної, стискаючи пластикову паличку, немов від неї залежало всесвітнє щастя. Навколо було тихо. Навіть надто. Лише шум крові у вухах, нерівномірний подих і один-одниський питання, що метався в голові, як налякана пташка: «Що тепер буде?»
Їй був всього двадцять четвертий. Молода, амбітна, з хорошою роботою у престижній компанії у Львові, з новенькою квартирою в іпотеку та, здавалося, ідеально вивіреним життям. Дітей точно не планувала ще років п’ять, як мінімум. І вже зовсім не за таких обставин і не від такого чоловіка.
Він був одружений. Більше того — мав двох дітей. Дім, родина, любляча дружина — усе було. Але він раптом з’явився в її житті, як гроза серед ясного неба. Харизматичний, дорослий, впевнений. Він ніколи не обіцяв кинути сім’ю. Навпаки — чесно казав, що кохає дружину. Але якщо раптом Марійка завагітніє — він «усе владнає». Дитина буде забезпечена, підтримана, усе — на найвищому рівні. Головне — не скандалити, не вимагати неможливого.
Коли прийшло усвідомлення, що все серйозно, Марійка не спала три ночі поспіль. Вона знала — це її шанс. Що якщо зараз здасться, може більше ніколи не стати матір’ю. І вирішила — народжу. За будь-яку ціну.
Але світ виявився не таким співчутливим. Мати плакала. Сестра — єдина, хто підтримав. Брат відмахнувся, як від назойливої мухи: «Твоє життя — твої проблеми». Тато ж… Тато був жахливий у своєму гніві.
— Народжувати?! Від одруженого?! Без сім’ї, без чоловіка?! Ти зганьбила наше прізвище! Ти більше не моя дочка!
Він викрикнув це так, що аж сусіди почули. І з того дня — ні слова. Ні дзвінка. Ні повідомлення. Наказав усім забути, що в нього є молодша донька. Мати пробувала щось сказати — він із нею тиждень не розмовляв.
Марійка народжувала сама. Донечку назвала Соломією. Світлячок із великими карими очима та сміхом, від якого серце розкривалося. Чоловік, батько дитини, пересилав гроші, але з’являтися не бажав. Марійка знала — вони самі. І тепер — назавжди.
Час минав. Дівчинка росла жвавою, дотепною, милою. Марійка працювала, тягла все на собі, намагалася бути і мамою, і татом, і опорою. Бувало важко, але Соломія того варта. Кожної безсонної ночі. Кожної сльози.
Через шість років її брат — той самий, що колись відвернувся — одружився. І запросив сестру з небогою на весілля.
— Тато буде, — попередив. — Але я хочу, щоб ти прийшла. Я сам вас заберу.
Марійка довго вагалася. Не хотіла бачити батька. Боялася його погляду, байдужості. Але поїхала. Заради брата. Заради доньки.
Свято було галасливе, веселе. Гості сміялися, танцювали. Марійка трималася осторонь. Тато теж робив вигляд, що їх немає. Але Соломія була дитиною — бігала, гралася, раділа. І в якийсь момент Марійка втратила її з уваги. Паніка.
І тоді… вона побачила те, на що навіть не наважувалася сподіватися. У кутку зали сидів її тато. А поруч — Соломія. Вони щось шепотіли, вона сміялася. Він тримав її за ручку. Дивився на неї так, як ніколи не дивився на Марійку в дитинстві.
Гості перешіптувалися. Усі знали, як він відвернувся від доньки. Усі бачили, як лід у його очах танув.
Вже пізно ввечері, коли весілля дійшло кінця, він підійшов до Марійки. Невпевнено. Стримано.
— Залишайтеся сьогодні. Із Соломією. Місце є.
Це не було вибаченням. Але це був початок.
З того дня вони стали приїжджати до батьків щовихідних. Тато сам водив онуку у парк, дарував подаруночки, сміявся, як не сміявся роками. Він більше не згадував минуле. Вчився бути татом знову — хоч уже не для доньки, а для її дитини. А Марійка… Вона нарешті відчула, що не одна. Що її пробачили. Що її знову люблять.
Іноді дорога додому — найважча. Але якщо в кінці шляхи тебе чекають — значить, усі труднощі були не дарма.
