В ті далекі часи він уперше подивився на мене не зверхньо, а майже знизу вверх. В його очах, що колись завжди вигравали впевнено, переплелися страх, лють і відчайдушне бажання знайти хоча б якийсь вихід. Колись у такі моменти він вміло тиснув. Зараз ні.
Що тобі треба? повторив уже тихіше. Гроші? Назви суму. Я все вирішу. Можемо домовитись.
Я зробила коротку паузу не театральну, а професійну. Таку, як буває перед тим, як закриваєш річний баланс і ставиш останній підпис.
Ти досі не розумієш, Іване, сказала я спокійно. Мені не потрібні твої гроші.
Він моргнув. Це вразило його сильніше, ніж будь-який крик.
Тоді що? Помста? Хочеш знищити мене? знову підвищив голос.
Ні. Я хочу повернути те, що моє. І завершити все.
Я підвелась, підійшла до серванту й дістала тонку сіру папку без напису. Ту саму, що лежала на самому дні під старими договорами та звітами. Йому вона завжди здавалася «бухгалтерською нісенітницею Ганни».
Я поклала її на стіл і відкрила.
Ось тут, показала на перший аркуш, договори про позику. Особисті. Ти брав гроші з фірми. Багато. На своє імя. «Тимчасово», як любив повторювати.
Перегорнула сторінку.
Тут протоколи звірки. Всі борги визнані.
Ще один лист.
А тут додатковий договір. При односторонньому виведенні активів борг стає негайно до сплати.
Він побілів так, що його веснянки на носі колись такі милі для мене стали боляче яскраві.
Ти… ти підписала підроблені документи?
Ні, похитала головою. Ти підписав сам. В різний час. У різних станах. Іноді пяний. Іноді, коли поспішав на «зустріч», що починалася після девятої вечора.
Він різко встав.
Це шантаж!
Це бухгалтерія, Іване, подивилась йому в очі. Просто ти ніколи не розумів різницю.
Він почав ходити по кухні, нервово проводячи рукою по волоссю.
Марія… нічого не знала… Це ти! Ти все спланувала!
Марія знала достатньо, відповіла я. Знала, що ти «майже вільний», що «майже все вже переоформлено». Для неї цього було цілком достатньо.
Я знову сіла, цього разу напроти нього.
Ти маєш вибір, продовжила я. Перший: ідемо до суду. Дарування визнають недійсним. Будуть перевірки: податкова, прокуратура, репутація, «нове життя» все перетвориться на нуль.
А другий? тихо спитав він.
Другий простіший. Підписуємо угоду. Ти добровільно виходиш із бізнесу, передаєш мені свою частку. Без скандалів.
Він засміявся коротко, майже істерично.
Ти думаєш, мене залишать ні з чим?
Ні, чесно сказала я. Я дам тобі те, що ти залишив мені: машину і час зібрати речі.
Довго дивився на мене. Там було все: ненависть, спроба викликати жалість, і память про те, як ми починали разом у маленькому офісі з першим старим компютером.
Я тебе любив… прошепотів.
Я не відвела погляду.
Я любила людину. Не схему. Не зрадника. Тієї людини давно немає.
Він упав у крісло. Не на показ, а по-справжньому.
Дай мені подумати…
Маєш одну добу, сказала я. Завтра о десятій приходить нотаріус.
Він кивнув повільно, без сил.
Наступного дня прийшов точно вчасно. З впалими щоками і почервонілими очима. Марія не подзвонила. А може, подзвонила він не відповів.
Підписував документи мовчки, рука тремтіла.
Коли все було завершено, нотаріус пішов, залишивши нас удвох.
Ти перемогла, промовив приглушено.
Ні, відповіла я. Я просто вийшла з гри, яку давно вела сама.
Він взяв ключі і зупинився в коридорі.
Я думав, ти слабка…
Я трохи посміхнулась.
Це була твоя найбільша помилка.
Двері зачинились тихо, без грюкоту.
Через пів року фірма виросла. Я змінила команду, прибрала сірі схеми, навела лад. Бізнес став прозорішим і міцнішим.
Іван пробував почати спочатку, кажуть не вийшло. Марія пішла швидко без грошей їй стало нецікаво.
Іноді його імя зустрічалося в новинах. Все рідше. Все тихіше.
Файл «Резерв» я стерла. Він більше не був потрібний.
І в ті далекі часи я зрозуміла: найрозумніше помста це не удар.
А точний, холодний розрахунок, зроблений задовго до фіналу.
