Він кохав, але не мене
Оксана стояла біля вікна й дивилася у двір, де її чоловік Богдан розмовляв із сусідкою Марічкою. Знову. Уже кільтий день поспіль. Вони стояли біля її авто, і Марічка щось оживлено розповідала, розмахувала руками. Богдан слухав уважно, кивав, інколи сміявся.
Оксана відійшла від вікна, щоб її не помітили. У грудях завмерло знайоме почуття — не ревнощі, ні. Щось інше, важче. Усвідомлення.
— Мам, а де тато? — запитала донька Софійка, зазирнувши на кухню. — Обіцяв допомогти з математикою.
— У дворі, — відповіла Оксана, намагаючись, щоб голос звучав спокійно. — Незабаром прийде.
Софійка кивнула й побігла до своєї кімнати. Оксана ввімкнула чайник і дістала із шафки банку із печивом. Рухи були автоматичними, а думки — зовсім про інше.
Коли Богдан увійшов у хату, на його обличчі була та особлива усмішка — задоволена, трохи розгублена. Така з’являлася лише після розмов із Марічкою.
— Привіт, — сказав він, проходячи на кухню. — Чай є?
— Тільки заварила, — Оксана поставила перед чоловіком чашку. — Довго розмовляв із Марічкою?
— Та ні. Вона розказувала про нову роботу. Уявляєш, її взяли в рекламне агентство. В її віці знайти таке місце!
Богдан говорив із захватом. У його голосі лунала гордість, ніби то його власне досягнення. Оксана мовчки помішувала цукор у чаї.
— А що вона там робитиме? — запитала вона.
— Менеджеркою з клієнтами. У неї ж освіта відповідна, досвід великий. Марічка взагалі молодець, після розлучення так швидко взяла себе до рук.
Марічка. Завжди Марічка. Їхня сусідка, яка переїхала у будинок навпроти півроку тому. Красива жінка сорока двох років, недавно розлучена, без дітей. Успішна, незалежна, цікава.
Усе те, чим Оксана колись була, а потім стала дружиною й матір’ю. Не те щоб жалкувала про свій вибір, але інколи…
— Софійка чекає тебе з математикою, — нагадала вона чоловікові.
— Ах так, зовсім забув. Зараз зайду до неї.
Богдан допив чай і пішов до доньки. Оксана залишилася сама на кухні. Вона взяла його чашку й побачила на дні кілька чаїнок. У дитинстві бабуся навчила її ворожити по них, але зараз Оксана не хотіла знати майбутнє. Справжнє й так було досить ясним.
Богдан закохався. Не в неї, свою дружину сімнадцяти років, а в сусідку Марічку. Він ще сам цього не усвідомлював або не хотів зізнаватися, але Оксана бачила всі ознаки. Як він став більше слідкувати за собою, купив нову сорочку, частіше голився. Як шукав будь-які причини вибігти у двір, коли Марічка поверталася з роботи. Як сяяли його очі, коли він говорив про неї.
Колись так вони сяяли, коли він дивився на Оксану.
— Мам, тато сказав, що в тебе теж є вища освіта, — Софійка повернулася на кухню з підручником у руках. — А чому ти не працюєш?
Питання здивувало Оксану. Донька дивилася на неї з щирою цікавістю чотирнадцятирічного підлітка.
— Я працювала, поки ти була маленькою, — відповіла Оксана. — А потім вирішила займатися домом і родиною.
— А не нудно?
Нудно? Оксана ніколи не задавалася цим питанням. Після народження Софійки вона пішла у декрет і більше не поверталася на роботу. Богдан добре заробляв, родина ні в чому не потребувала. Їй здавалося, що так правильно — бути вдома, піклуватися про чоловіка й дитину.
— Ні, не нудно, — сказала вона доньці. — У мене багато справ.
— Зрозуміло. А тітка Марічка каже, що жінка має бути незалежною. Що не можна повністю розчинятися в родині.
Оксана здригнулася. Коли Софійка встигла поговорити з Марічкою про такі речі?
— Коли вона тобі це сказала?
— Учора зустрілися біля під’їзда. Вона запитала про навчання, ми розговорилися. Вона дуже цікава, правда? Багато чого знає, скрізь була.
— Так, — погодилася Оксана. — Цікава.
Ввечері, коли Софійка робила уроки, Оксана й Богдан сиділи у вітальні. Чоловік читав якусь статтю на планшеті, вона перегортала журнал. Звичайна сімейна ідилія, якщо не важка мовчанка.
— Богдане, — нарешті наважилася Оксана. — Мені здається, нам треба поговорити.
Він підвів очі від екрану.
— Про що?
— Про нас. Про нашу родину.
— А що з нами не так?
Оксана помовчала, підбираючи слова. Як сказати чоловікові, що бачиш, як він закохується в іншу жінку? Як пояснити, що відчуваєш себе невидимкою у власній домівці?
— Мені здається, ми почали віддалятися один від одного, — обережно почала вона.
— З чого ти це взяла? — Богдан нахмурився. — Ми ж живемо нормально. Проблем немає.
— Коли ми востаннє говорили по душі? Не про побут, а по-справжньому?
— Не знаю. А це важливо?Вона подивилася на Софійку, що сиділа за столом із підручником, і усміхнулась — це була нова сторінка їхнього життя, де вже не було місця для обману, а тільки для щирої любові.
