Він схилився до старої вівчарки. Вона глянула на нього з глибоким смутком, відвернулася більше не сподівалася. Дуже добре знала все про людей
На нашій вулиці їх називали просто собача зграя. А Іван Бойко, який жив у одній з осель на Лівому березі Дніпра в Києві, завжди казав: «Це не банда. Це пятеро собак, які тримаються разом, щоб вижити».
Головною була стара вівчарка видно, колись хатня. Мабуть, її покинули колишні господарі, поїхали і навіть не озирнулися. Саме вона збирала решту навколо себе, оберігала, спрямовувала, не дала розбігтися маленькій вуличній родині.
Іван підгодовував їх щодня. Вранці дорогою на роботу, увечері повертаючись додому. І кожного разу, щойно він зявлявся, пять хвостів хто закільцювався, хто низько повис починали шалено крутитися, як пропелери. Стільки радості було в їхніх очах, що серце стискалося. Вони вистрибували, тикаючи мокрими носами в його долоні, лизали руки. В їхніх поглядах було все: вдячність, віра, надія.
Чого може сподіватися собака, яку одного разу кинули помирати на вулиці? І все ж вони сподівалися. Довіряли. Любили. Тому Іван ніколи не приходив із порожніми руками вони чекали. І завжди дочікувалися.
А того ранку до його ніг підбігли лише четверо. Скиглили, тривожно озиралися у бік кінця вулиці. Іван одразу зрозумів сталося лихо.
Важко зітхнувши, подзвонив на роботу та попередив, що затримається.
На краю довгої вулиці, у спальній частині старого столичного району, під кущами лежала стара вівчарка. Її збила машина. Тут був крутий поворот, і водії часто пролітали його, не зменшуючи швидкість. Цього разу не пощастило.
Чотири собачки жалібно вили, дивилися Івану в очі він був єдиною людиною, якій вони вірили.
Він схилився до вівчарки. З її очей текли сльози. Вона глянула на нього приречено й відвернулася. Сподіватися розучилася давно. Людей знала занадто добре. Її турбувало тільки одне що буде з тими чотирма, за яких вона несла відповідальність.
Ось як Болить? тихо запитав Іван і знову витяг телефон.
Домовившись про вихідний, він підїхав машиною і обережно переніс собаку на заднє сидіння. Четверо її друзів крутилося поруч, терлися об руки, ніби хотіли подякувати.
У ветеринарній клініці лікарка Ганна оглянула вівчарку й похитала головою:
Краще приспати. Забагато переломів. Шансів вижити мало, лікування обійдеться тисяч у двадцять гривень
Але шанс є? перебив Іван.
Шанс завжди є, зітхнула Ганна. Але страждатиме. Чи варто?
Варто, твердо відповів Іван. Для мене так. А значить, і для неї. І ще Її чекають чотири собаки. Як я їм у очі потім дивитимусь?
Ганна уважно подивилася на нього й кивнула:
Тоді починаємо.
Через тиждень Іван забрав вівчарку з клініки. Чотири собаки весь цей час не відходили від його двору. Їхній радісний гавкіт при зустрічі був такий гучний, що навіть поранена вівчарка пожвавішала й намагалася лизнути своїх подруг.
Іван заніс її в будинок, а потім вийшов до решти й виголосив цілу промову. Про те, що дім це відповідальність. Що тепер не можна багато звичного для вулиці.
Собаки сиділи перед ним і уважно слухали. Раптом Іван усміхнувся:
Ну що? Чого чекаєте? Заходьте.
І розчахнув ворота.
Вівчарка швидко одужувала. Постійно намагалася підвестися й до своїх друзів, а Іван суворо стежив, щоб не перевтомлювалася. Коли кістки зрослися й вона впевнено встала на лапи, Іван одягнув на неї особливий ошийник золотий, із маленьким дзвоником.
Тепер він виходить на роботу раніше. Іде довгою пустою вулицею, ведучи на повідках пятеро собак: чотирьох маленьких, кумедних з хвостами-бубликами, й одну велику стару вівчарку з золотим ошийником і дзвоником.
І треба було б побачити, як вони озираються навколо. Тепер у них є дім. А у неї ошийник. І вівчарка йде, гордо піднявши голову.
Вам це важко збагнути. У вас ніколи не було такого ошийника з дзвоником. А кожна собака знає: так ходить та, яку поважають.
Так і йдуть людина, яка не пройшла повз, і пятеро собак, які не розучилися сподіватися й любити, навіть після людської зради.
Вони йдуть і радіють. Чому саме не знаю. Може, одне одному. Може, сонячному ранку. А може, тому, що у цьому світі поки що є любов.
І дивлячись їм у очі, розумієш: доки такі очі існують, не все втрачено.
