Він нахилився до вівчарки. Її очі, сповнені безнадії, ковзнули по ньому і змеркли. Вона давно перестала сподіватися на диво. Надто добре знала, чого чекати від людей
Їх на Подолі прозвали просто собача зграя. Та чоловік, що мешкав у пятиповерхівці на розі вулиці Олени Теліги, завжди поправляв перехожих: «Це не банда. Це пятеро хвостатих, які тримаються разом, щоб виборсатися зі снів вулиці».
Головною серед них була стара вівчарка видно, донедавна домашня. Мабуть, господарі лишили її саму, поїхали за кордон? на дачу? навіть не озирнувшись. Саме вона ставала спиною до порожнечі, збирала всіх довкола, берегла від нічних жахіть, підтримувала це маленьке сімейство поневірених.
Чоловік підгодовував їх щоранку, прямуючи на роботу в кавярню біля площі Льва Толстого, і щовечора, коли сутінки згущували тіні. Варто було йому зявитися пять хвостів, то бубликом, то опущені, закружляли навколо ніг, мов старі вертольоти. Їхні очі раділи так, що серце тьохкало: стрибки, мокрі носи, ліниві доторки язиком до долонь. У цих поглядах було все подяка, віра, неймовірна чеканість на диво.
На що може сподіватись собака, яку кинули вчора на узбіччі? Та вони сподівались. Вірили. Любили. Тому він щоразу приносив їм щось, хоч шматок ковбаси за 40 гривень чи хлібину з сільського базару. Вони чекали і завжди дочікувались.
Та от ранком біля його ніг крутились лише четверо. Вони нюхали повітря й тривожно поглядали у напрямку пагорба біля річки Либідь. Чоловік одразу зрозумів недобре.
Зітхнувши так, щоб аж скло запітніло, подзвонив на роботу: «Буду пізніше».
На самому краю довгої вулиці, за старим каштаном, під зеленою огорожею лежала стара вівчарка. Її збило авто. Там поворот, де водії пролітають навскач, навіть не гальмуючи. Того дня не пощастило.
Чотири собачки жалісливо вили, дивлячись йому в очі він був єдиною людиною, якій вони вірили.
Він схилився до вівчарки. Сльози текли з її очей, мов дощ з незачиненого вікна. Вона подивилась на нього безтямно і відвернулась. Надія для неї давно витекла, як вода з пробитого відра. Людей вона пізнала до кісток. Турбота лишилась хіба про цих чотирьох своїх найдорожчих.
Як там Болить? прошепотів він і знову потягнувся до телефона.
Домовившись про вихідний, підїхав машиною і обережно посадив собаку на заднє сидіння. Четверо її подруг стрибали поруч, толочилися біля дверей, здіймали клубки пилюки так ніби дякували.
У ветклініці на Жилянській лікар оглянув собакусю:
Треба приспати. Багато переломів. Лікувати то тисяч п’ять гривень, а шансів небагато.
Якийсь шанс є? швидко перебив чоловік.
Шанс завжди є, тихо відповів ветеринар. Тільки вона страждатиме. Чи є сенс?
Є, впевнено сказав чоловік. Для мене є. А значить, і для неї. І ще на неї чекають четверо. Як я їм у вічі потім дивитимусь?
Лікар уткнувся в його погляд, повагом кивнув:
Тоді починаємо.
Через тиждень чоловік забрав вівчарку додому. Весь цей час чотири собаки невідступно жили біля його брами, ночами дрімали під кущами бузку. Коли вони побачили її стільки радісного виття здійнялось, що навіть поранена вівчарка спробувала підвестися і вилизати своїх подруг.
Він обережно заніс її в двір, а потім оголосив цілу промову собачому збіговиську: що дім це велика відповідальність, що з цього дня не можна гасати вулицями чи обдирати баки по-старому.
Собаки слухали непорушно, вирячивши розумні очі. Потім він усміхнувся:
Ну, що стоїмо? Заходьте додому…
І розчахнув ворота.
Вівчарка видужувала несподівано швидко. Все рвалася до товаришок, але він суворо стежив, щоб вона відпочивала. Щойно зрослись кістки і вона впевнено стала на лапи, чоловік подарував їй особливий нашийник із мідною платівкою та дзвоником від церковного ключа.
Відтоді він вирушає на роботу рано-вранці, ведучи на повідцях пять собак: четверо маленьких, кумедних, з хвостами-обручами, і одну велику стару вівчарку в золотавому нашийнику з дзвіночком.
Ви б тільки бачили, як вони оглядаються навколо! Тепер у них є дім, а в неї нашийник, і вона крокує, гордо задираючи морду до вітру.
Вам не зрозуміти, поки у вас не було такого латунного нашийника з дзвоником. А кожній собаці зрозуміло: так іде та, кого поважають.
Ось так і йдуть людина, яка не проминула чужий біль, і пять собак, які не розучились мріяти й любити, навіть побачивши зраду.
Йдуть і радіють. Чому не скажу. Може, одне одному. Може, світанку над Дніпром. А може, тому, що у світі залишилась любов.
І коли заглядаєш їм у вічі, розумієш: поки є такі очі не все втрачено.
