В новій білосніжній кухні, у ідеальній квартирі з панорамними вікнами на одинадцятому поверсі, Дмитро не поспіхом пив ароматну каву з дорогої чашки. На ньому був виглажений костюм, волосся акуратно зачесане, обличчя спокійне та впевнене. Він зазвичай так жив — без зайвих клопотів, без нагадувань про минуле. Раптом — дзвінок у двері. Він скривився: невпопад. Поставив чашку на мармуровий столик і неохоче пішов відчиняти.
— Хто там?
— Це я, сину… мама.
Він різко завмер. За дверима, зігнувшись від холоду, стояла жінка у старому пуховику, хустці поверх шапки. У руках — велика торба: соління, сало, мед, банки, перев’язані ганчірками. З-під подолу визирали потріскані валянки. Губи в неї тремтіли не столько від морозу, скільки від хвилювання.
— Мамо? Чому не подзвонила? — тихо, крізь зуби, запитав він, швидко озираючись, щоб хтось із сусідів не побачив.
— Сину, твій номер не відповідає. Я все одно приїхала — у нас біда. Без тебе ніяк…
Він зітхнув, відступив, пропускаючи матір у передпокій. Взяв її за лікоть, швидко завів у квартиру і грюкнув дверима. Очі його металися — куди сховати?
Дмитро давно жив у Києві. Вступив, закінчив університет із червоним дипломом, одразу влаштувався у велику компанію. Знання, трохи удачі та наполегливість зробили своє — кар’єру він збудував швидко. До батьків, що жили у селі під Житомиром, майже не навідувався. Рідко дзвонив — на Великдень чи Новий рік. Минуле він соромливо ховав. І вже точно ним не пишався.
— Що трапилось, мамо? — холодно запитав він, поки та намагалася зняти рукавички.
— Племінник твій, Юрчику, зовсім знесилився. Олексій із Ганною ледве справляються. У них друга дитина народилася, Ганна не працює, а брат тобі колись щомісяця гроші переказував, коли ти вчився… Сину, хоч трішки допоможи, їм зараз дуже важко…
Дмитро тільки хотів відповісти, як знову подзвонили у двері. Він різко обернувся.
— Сиди тихо! — прошипів він. — Не виходь. Боронь Боже, хтось побачить!
Він зачинив двері у спальню, а сам поспішив до гостей. На порозі стояв його колега Ігор.
— Слухай, Дмитре, консьєржка сказала, у тебе мати приїхала? — прищурився він. — Я щось не зрозумів, ти ж казав, що батьки загинули в авіакатастрофі у Туреччині?
— А! Це сусідка помилилася. Якась незнайома бабуся зайшла, не за тією адресою. Я вже розібрався, — махнув рукою Дмитро і додав: — Слухай, заїдь краще у магазин, чекаю Віру, доньку директора. Треба вечерю на висоті зробити. У нас з нею може щось серйозне початися.
Він підморгнув і майже випихнув Ігоря за двері. Повернувшись, глянув у бік спальні. Там, зігнувшись на краєчку ліжка, сиділа його мати. Очі — ніби скло. Вона все почула.
— Сину… невже ти кажеш, що ми… загинули? — запитала вона, голос тремтів. — Навіщо ж ти брешеш? Де ти такого сорому набрався?
Він скривився.
— Мам, досить. Скільки їм треба?
— Сорок… — прошепотіла вона.
— Тисяч доларів?
— Та що ти! Звичайних гривень…
— І через таку дрібницю ти мені увечір зіпсувала? На, тримай. П’ятдесят. Більше не з’являйся отак. Будь ласка. У мене тепер інше життя. Ми — різні люди.
Він замовив їй таксі, зняв кімнату у найдешевшій готелі біля вокзалу і купив квиток назад. Попрощався, навіть не глянувши.
Пізно вночі він із Вірою зайшли до спальні. Дівчина сіла на ліжко, озирнулася, і раптом її погляд впав на ту саму торбу.
— Що це за непотреб? Дмитре, що за сморід?
— Прибиральниця, знову накоїла. Завжди щось тягне. У цьому місяці я їй премію позбавляю, — кинув він байдуже й відвернувся.
А тим часом у похитуючомуся плацкарті його мати їхала додому. Вона дивилася у вікно на миготливі вогні і ковтала сльози. Все думала: де вони з батьком помилилися? Де впустили сина, що тепер він соромиться їхнього запаху, їхніх рук, їхнього життя?
І чому любов, якою вони його виростили, обернулася для них таким болем…
