Щоденник.
З дитинства Олені повторювали жіночі долі її роду: прабабусі вдівство після війни, бабці — зниклий безвісти чоловік, а батько пішов із дому, коли їй виповнилося три роки. Ці історії в’їлися в серце, і вона часто думала: чи чекає її те саме? Хоча вірила в інше.
З майбутнім чоловіком познайомилася на фабриці в Чернівцях. Сиділи за одним столом у цеху, сміялися, ділилися бутербродами. За півроку — весілля, переїзд у квартиру, що дісталась від бабусі. Потім народилися сини: Ярик, а за ним — Богданко. Дні крутились, наче колесо: робота, діти, борщ на пічці.
Після смерті матері все впало на її плечі. Чоловік спочатку допомагав, але незабаром став приходити пізно, грубив, а потім з’ясувалося — мав роман із молоденькою колегою. Дім перетворився на пересувну станцію: забіг, змінив сорочку — і геть.
Олена знала, але мовчала. Боялася залишитися самітньою з двома синами та без копійки. Кілька разів намагалася поговорити, але він лише відрубував:
“Ти годна тільки посуд мити. Нікчемна”.
Але вона все ж сподівалась, що він повернеться. Поки одного вечора він не виніс чемодан.
“Не йди, благаю. Діти залишаться без тата”, — плакала вона в передпокої.
“Ти мені більше не цікава, — відповів він, дивлячись з огидою. — Ти — ніхто”. Двері грюкнули.
Хлопці чули все. Сиділи на дивані, обнявшись, не розуміючи, чому тато їх більше не любить.
Минали місяці. Олена працювала, як віл: мила сходи, продавала овочі на ринку, щоб прогодувати синів. Про кохання не мріяла — діти стали її світом.
Але одного разу, коли вона несла важкі пакети, хтось підхопив їх.
“Дозвольте допомогти”, — сказав чоловік із ласкавим поглядом.
“Дякую, але я сама…”
“Та я вже вирішив”, — посміхнувся він.
Так вона зустріла Дмитра — спокійного, чуйного, з легенькою ходою після травми. Він часто приходив до того ж магазину, а потім одного разу застав її, коли вона мила підлогу в під’їзді.
“Давайте поможу”, — запропонував і взяв віник.
Того ж вечора прийшов у гості: у вишиванці, з пиріжками та грошиками для дітей. Ярик і Богданко одразу до нього потягнулись — він розповідав смішні історії, грав у футбол, навіть коли слова давалися із зусиллям.
“Ти як справжній тато, — сказав якось Богданко. — Тільки не кричиш”.
Через рік вони одружились. У хаті знову пахло варениками, чулись сміх і спокій. Ярик грав у футбольній команді, Богданко малював. Все було добре… Аж поки не почувся стук у двері.
На порозі стояв колишній. Посивілий, з побитим поглядом.
“Я все зрозумів. Пробач мене”.
“Ти запізнився”, — відповіла Олена.
“Тато?” — промовив Богданко, а потім стиснув кулаки: “Іди геть”.
“Як ти розмовляєш з батьком?!”
“Це не батько! Наш тато — Дмитро”, — твердо сказав Ярик, ставши поруч із братом.
“Ти зруйнував нам життя. А тепер хочеш назад?” — Дмитро поклав руку на плечі хлопців. “Ти тут зайвий”.
Колишній кинув останній погляд на Олену, але вона вже дивилася на своїх трьох: двох синів і чоловіка, який став їм справжньою родиною. І в серці відчула те, про що мільйони жінок мріють: тепло, любов і спокій.
