— Жінко, вам погано? — турботливий голос вирвав її зі ступору. Вона підняла на незнайомця заплакані очі й… розридалася навзрид, не зважаючи на перехожих, які розступалися, ніби перед нею.
Оксана вже не пам’ятала, коли востаннє спала більше чотирьох годин. Її день починався до світанку: прибирання великої хати, готування на всю родину (чоловік, син, літній батько), прання, прасування… А ввечері — друга зміна: прибирання в магазині. На себе часу не лишалося.
Все почалося поступово. Спочатку свекруха, яка мешкала поруч, частіше заходила «на чайок», залишаючи за собою брудний посуд і поради. Потім чоловік вирішив, що хатня робота — справа жінки. Син, давно вирослий, теж звик, що мама все робить сама. Навіть на роботі керівник навантажував її додатковими обов’язками, немов би казав: «Не подобається — йди».
Колись вона була вмілою швачкою. Її вишиванки захоплювали. Але постійні клопоти, хвороби рідних, брак грошей змусили кинути улюблену справу. Донька давно вийшла заміж і виїхала до Польщі — Оксана лише тихо раділа її щастю, не наважуючись просити допомоги.
Втома стала її вічною супутницею. Вона вже не доглядала за собою: зайва вага, неохайне волосся, старенький халат. Чоловік, Богдан, дивився на неї з огидою. Його знущання ставали жорсткішими: «Ти ж як кабанчик», «Куди тобі в новому?»
Одного вечора він взагалі не повернувся додому. А потім — часті «робочі зустрічі», запах чужих парфумів. Свекруха лише посміхалася: «Мій син заслуговує кращого».
Все вибухнуло, коли вона побачила його в кафе з молодою дівчиною. Вона підійшла, а Богдан, ледь глянувши на неї, буркнув:
— Це? Та так… ніхто. З роботи.
«Ніхто». Не дружина, не мати його дитини. Просто «ніхто». Вона вийшла на вулицю, ніби п’яна. Світ став сірим.
— Жінко, вам погано? — знову почула вона. Незнайомець дивився зі співчуттям. Вона розплакалася, оплакуючи не зраду, а все своє життя, яке змарнувала заради інших.
Тієї ж ночі вона зібрала речі й пішла до сестри. Телефон дзвонив безперервно: чоловік, син, начальник. Але вона не відповідала. Вони хотіли не її — лише її руки, її праці.
Одного ранку вона розбила стару чашку — подарунок Богдана. «Все. Стара Оксана померла», — подумала вона.
Минув рік.
Тепер вона сиділа в кафе, пила каву й сміялася зі своїм новим знайомим — тим самим чоловіком, що колись допоміг їй на вулиці. Вона знову шила, схудла, оновила гардероб. Її вишиванки продавалися на ярмарках, а син, нарешті, просив вибачення.
Раптом вона побачила Богдана. Неголений, у вицвілих штанах, він ніс важкі пакети. Поруч бурчала свекруха. Вони впізнали Оксану й завмерли.
— Ти їх знаєш? — спитав супутник.
Вона усміхнулася:
— А, це? Та так… просто знайомі.
Іноді треба розбити стару чашку, щоб знайти нове щастя.
