Він назвав її жалюгідною служницею та пішов до іншої. Та коли повернувся, отримав несподівану відповідь.
Катерина змалку чула від бабусі й матері одне й те саме: «У нашому роді жінкам не щастить у коханні». Прабабуся овдовіла у двадцять два, бабуся втратила чоловіка на фабриці, а мати залишилася сама з дитиною, коли Катрусі не було й трьох. Вона не вірила у прокляття, але глибоко в душі боялася, що її любов також закінчиться болем. Хоч і нехотя, мріяла про домівку, чоловіка, дітей про тепло родини.
Майбутнього чоловіка, Романа, вона зустріла на фабриці, де працювала пакувальницею. Він був у іншому цеху, але обідали разом у їдальні. Так і закохалися. Усе сталося швидко: кілька побачень, весілля. Роман переїхав до її двокімнатної хати, яку дісталася від бабусі. Мати вже пішла з життя. Спочатку було добре: народився перший син, потім другий. Катерина робила все: готувала, прала, доглядала дітей. Чоловік працював, носив гроші, але повертався додому все рідше, а розмови ставали коротшими.
Коли Роман почав приходити пізно, втомлений, з чужим парфумом на сорочці, вона зрозуміла. Не питала, боячися залишитися самою з двома дітьми. Але одного дня не витримала:
«Подумай про дітей, будь ласка. Прошу тебе».
Він мовчав. Лише холодний погляд. Без пояснень. Без криків. Наступного ранку вона приготувала йому сніданок, а він навіть не доторкнувся.
«Ти годна лише на служанку», сказав з огидою.
Незабаром він пішов. Зібрав речі й вийшов за двері.
«Не кидай нас, прошу!» кричала вона у сінях. «Дітям потрібен батько!»
«Ти жалюгідна служниця», кинув він на прощання. Діти почули. Два хлопчики, сидячи на дивані, обнявшись, не розуміли: що вони зробили не так? Чому тато їх покинув?
Катерина не зламалася. Жила для них. Працювала прибиральницею, мила сходи, носила відра, вчила дітей читати й прала вручну, коли зламалася машинка. Хлопці швидко дорослішали, допомагали. Вона забула про себе, про мрії. Та доля вміє дивувати.
Одного разу в магазині вона впустила пачку чаю. Чоловік підняв і посміхнувся:
«Потрібна допомога з пакетами?»
«Не треба», відповіла вона розгублено.
«Все одно допоможу», сказав він, беручи покупки.
Його звали Іван. Він почав зустрічати її біля магазину, потім провожав, а згодом прийшов до її будинку, щоб допомогти з прибиранням. Діти спочатку не довіряли, але він був лагідний і терплячий. На першу вечерю приніс торт і білі троянди. Коли старший син пожартував:
«Грав у баскетбол?»
Він засміявся:
«У школі так. Давно вже».
Пізніше зізнався:
«Був нещасний випадок. Тепер повільно говорю й рухаюся. Дружина пішла. Якщо я тобі не подобаюсь, зрозумію».
«Якщо діти тебе приймуть, залишайся», відповіла Катерина.
Він зробив їй пропозицію. А потім попросив поговорити з дітьми.
«Хочу бути справжнім батьком».
Ввечері вона пояснила синам. Вони обійняли її.
«Наш батько пішов і забув про нас», сказав молодший. «Було б добре мати тата, який би лишився».
Так Іван став родиною. Він вчив хлопців грати у футбол, допомагав із уроками, лагодив полиці, сміявся разом із ними. У домі зявилося життя. Минали роки. Діти виросли. Тарас закохався й пішов за порадою до Івана. І от дзвінок у двері.
На порозі стояв Роман.
«Я був дурнем. Прийми мене назад. Почнемо знову»
«Йди геть», перервав Тарас.
«Так розмовляєш із батьком?!» закричав Роман.
«Не смій так говорити до мого сина», різко сказав Іван.
«Ти нам не потрібен», додав молодший. «У нас уже є тато».
Двері замкнулися. Назавжди.
Катерина стояла, дивлячись на цих трьох чоловіків її захисників, її родину, яку вона збудувала кровю, потом і слізьми. І нарешті була щасливою.
