Вчора вранці Зоряна підняла телефон на гучність, ніби готувалась до шторму. У глибині душі вона вже знала: Тарас не напише. Це відчуття було подібне до передчуття грози важке, неминуче, як повітря, що стискається перед бурею. Проте вона все одно ввімкнула звук. Надія вона мов старий шрам: болить, та не відпускає. Зоряна зачепила волосся в недбалий, проте акуратний пучок, щоб виглядало природно і привабливо. На неї наділося темнозелене пальто, те саме, в якому Тарас колись сказав, що вона схожа на осінній ліс. З того часу вона майже не одягала його, а сьогодні діставала з шафи. Нанесла червоні губи, яскраві, як полумя, надто яскраві для ранкової прогулянки до аптеки на Хрещатик і до пекарні.
В аптеці на Хрещатик панував галас: хтось хрипко кашляв у кутку, хтось сперечався про вартість ліків, хтось мовчки стояв, переминаючи ноги. Пахло травами і різким медичним запахом. Зоряна взяла вітаміни ті, що Тарас колись радив три роки тому, коли вони ще розпивали каву вранці. Вона тримала упаковку, вивчала дрібний шрифт. Термін придатності до наступної осені, ніби час у цьому коробці відміряв останні місяці.
У пекарні все залишалося незмінним: хлопець з татуюванням на запясті стояв за прилавком, аромат свіжого хліба і кориці наповнював повітря, тиха музика ледь лунала з потертого динаміка. Зоряна купила круасан з малиновим джемом той самий, який Тарас колись назвав «смаком ранку» з усмішкою, витираючи крихти з підборіддя. Вона взяла два. Один для чаю вдома, як раніше, коли все було простішим. Другий просто так, щоб залишився. Маленький шматочок минулого, що можна заховати в кишеню.
Повернувшись до квартири, вона застигла. У кімнаті панувала тиша важка, як пил, що осів на старих книжках. Повітря здавалося нерухомим, ніби боялося порухатися. Телефон лежав на підвіконні, екраном вниз, ніби соромився її погляду. Ні повідомлень, ні дзвінків. Світ проходив мимо, не помічаючи її. Зоряна здавалася тінню, що розчиняється в сірих променях ранку.
Вона поставила чайник, повільно зняла пальто, ніби боялася порушити мовчання. Обережно поставила черевики біля дверей, виправила комір на вішалці. Увімкнула старе радіо голос диктора розповідав про затори, потім про снігопад, потім про виставку в місцевому музеї. Все звучало приглушено, мов під водою. Зробила ковток чаю надто гарячого, обпікаючого, та проковтнула, не моргнувши. Підійшла до вікна, притиснула лоб до холодного скла.
На вулиці падало дрібне, колюче сніжинки, які осідали на парасолях, шарфах, асфальті і миттєво розчинялися. Молодий батько в темному пальті поправляв шапку сину бережно, з турботою, яку дарує роки. Старі люди йшли, спираючись один на одного, немов їхні руки зросли за десятиліття. Хтось крався, ковзаючи по крижаному тротуару, хтось сміявся, занурений у телефон, хтось застиг біля вітрини, оздобленої новорічними гірляндами. Життя текло шумне, живе, байдуже. Поруч з нею, як потяг, що від’їхав, поки вона стояла на платформі, не наважившись стрибнути.
Тарас не написав.
Але вона взяла віник і підмела підлогу, хоча пилу майже не залишилося. Подзвонила тітці послухала розповіді про дачу, про сусіда, про новий рецепт пирога. Полила старий кактус, уважно перевіряючи, чи не пожовкло його листя. Записалася до лікаря крихітна справа, яку відкладаєш місяцями. Переглянула квитанції все сплачено, і поставила галочку в щоденнику. Пратила плед, додавши трохи ароматизатора, щоб дім наповнився теплим, живим запахом.
Ввечері запалила світло у всіх кімнатах. Не тому, що боялася темряви, а тому, що дім здавався живим його вікна палали, відбиваючися в мокрому асфальті, ніби шептали: «Тут хтось є». Тут є життя.
Зоряна подивилася на своє відображення у вікні і подумала: «Тарас не написав. Але я існую». Не виправдання, не виклик, а тихий факт. Як свічка, яку запалюєш не для когось, а для себе. Щоб памятати: ти ще тут.
