Вчора вранці Зоряна Ковальчук ввімкнула телефон на максимум. На всяк випадок. Хоча в глибині душі вже знала: він не напише. Це відчуття було схоже на передчуття дощу важке, неминуче, наче повітря стискається перед бурею. Та вона все ж підняла гучність. Надія це, мов старий шрам: болить, але не відпускає.
Зоряна підняла волосся в недбалий пучок, роблячи це з легкістю, щоб виглядало природно, а одночасно красиво. Вона наділа темнозелене пальто саме те, в якому він колись сказав, що вона схожа на осінній ліс. Відтоді вона майже не носила його, та сьогодні дістала його зі шафи. Нанесла червоні губи, надто яскраві для ранкової прогулянки до аптеки і булкової.
У аптеці стояло галасливо. Хтось хрипко кашляв у кутку, хтось сперечався про ціну ліків, інший мовчки стояв, перемикаючись з ноги на ногу. Пахло травами і якимось різким, медичним запахом. Зоряна взяла вітаміни ті, що він порекомендував три роки тому, коли вони ще разом пили каву по ранкам. Упаковка лежала в її руках, а дрібний шрифт нагадував про термін придатності до наступної осені. Здавалось, навіть у цій коробці час відлічував свої останні місяці.
У булковій все було, як завжди: хлопець з татуюванням на запясті за прилавком, аромат свіжого хліба і кориці, тихенька музика з пошарпаного динаміка. Зоряна купила круасан із малиновим джемом той самий, який він колись назвав «смаком ранку», посміхаючись і стираючи крихти з підборіддя. Взяла два. Один на чай вдома, як раніше, коли все було простіше. Другий просто так, щоб залишився. Маленька частинка минулого, яку можна засунути в кишеню.
Повернувшись до квартири в Києві, вона застигла. У будинку панувала тиша важка, немов пил, осівший на старих книжках. Повітря стояло, ніби боялося рушити. Телефон лежав на підвіконні екраном донизу, ніби соромився її погляду. Ні повідомлень, ні дзвінків. Здавалось, світ пройшов повз, не помітивши її. Здавалось, сама вона стала тінню, що розчиняється у сірому світанку.
Зоряна поставила чайник, повільно зняла пальто, ніби боячись пробудити тишу. Обережно поставила черевики біля дверей, поправила комір на вішалці. Увімкнула старе радіо голос диктора розповідав про пробки, потім про снігопад, потім про виставку в місцевому музеї. Усе звучало притуплено, ніби під водою. Випила чай надто гарячий, обпікаючий, але проглотила, не скрививши обличчя. Підійшла до вікна, притиснула лоб до холодного скла.
На вулиці падав дрібний колючий сніг, осідаючи на парасолях, шарфах, асфальті, а потім швидко розтоплювався. Молодий батько в темному пальті поправляв шапку сину бережно, з тією турботою, що приходить з роками. Старші люди йшли, опираючися один на одного, ніби їхні руки зросли за десятиліття. Хтось кудись спішив, слизаючись по крижовому тротуару, хтось сміявся, втираючи телефон у вухо, а хтось застиг у вітрині з новорічними гірляндами. Життя текло галасливе, живе, байдуже. Мимо неї. Як потяг, що від’їхав, поки вона стояла на платформі, не зважившись стрибнути.
Він не написав.
Але вона взяла віник і підмела підлогу, хоч пилу було майже ні. Подзвонила тітці послухала розповіді про дачу, про сусіда, про новий рецепт пирога. Полила старий кактус, уважно перевіряючи, чи не пожовкнув він. Записалася до лікаря дрібниця, яку відкладала місяцями. Перевірила квитанції все сплачено, та поставила галочку в щоденнику. П випрала плед, додавши трохи ароматизатора, щоб будинок пахнув теплом і живістю.
Ввечері запалила світло у всіх кімнатах. Не тому, що боялася темряви, а тому, що так дім здавався живим його вікна світлися, відбиваючись у мокрому асфальті, ніби прошепотіли: тут хтось є. Тут є життя.
Зоряна подивилася на своє відображення у склі і подумала: «Він не написав. Але я є». Це не виправдання і не виклик, а тихий факт. Як свічка, яку запалюєш не для когось, а для себе, аби памятати: ти ще тут, і твоє існування має сенс.
