Він ненавидів свою дружину. Ненавидів… Вони прожили разом 15 років. Цілих 15 років життя щоранку він бачив її поруч, але тільки минулого року його почали дратувати її звички — особливо одна: ще лежачи в ліжку, вона простягала руки й казала: «Доброго ранку, сонечко! Сьогодні буде прекрасний день». Звичайні слова, та її тонкі руки, сонне обличчя викликали у ньому неприязнь. Вона піднімалася, проходила повз вікно, дивилася у далечінь, скидала нічну сорочку і йшла до ванної. Колись, на початку шлюбу, він захоплювався її тілом, свободою, що межувала зі звабою. Хоч її тіло й досі залишалося привабливим, його оголеність дратувала його. Одного разу він навіть хотів підштовхнути її, щоб прискорити «пробудження», але стримався і лише буркнув: — Поспіши, мені набридло чекати! Вона жила повільно, знаючи про його роман на стороні, навіть знала дівчину, з якою він зустрічався вже три роки. Але час залікував рани самолюбства і залишив лише тінь непотрібності. Вона пробачала йому агресію, байдужість, жага повернути молодість. Проте не дозволяла цьому заважати власному спокійному життю, цінуючи кожну хвилину. Так вона вирішила жити, відколи дізналася про свою хворобу. Хвороба відбирала її щомісяця, і скоро мала перемогти. Першим бажанням було — відкритися всім, розділити тягар правди з рідними. Але найважчі дні вона пережила наодинці, і на другу добу прийняла рішення мовчати. Її життя спливало, а разом із ним приходила мудрість – уміти споглядати. Вона знаходила утіху в маленькій сільській бібліотеці, шлях до якої займав півтори години. Щодня вона знаходила між стелажами, що мали напис «Таємниці життя і смерті», книгу, де здавалося, знайдуться відповіді. Він приходив до коханки. Тут усе було яскраво, тепло, затишно. Вони зустрічалися три роки, і за цей час він любив її пристрасною любов’ю. Він ревнував, принижувався і не міг дихати без її молодого тіла. Сьогодні він твердо вирішив: розлучення. Для чого мучити всіх трьох, він не кохає дружину, а навіть ненавидить. А тут буде щасливий. Він намагався згадати почуття до дружини — не зміг. Йому раптом здалося, що вона дратувала його від першої зустрічі. Він дістав фото дружини з гаманця і, щоб підтвердити рішення, порвав його на шматочки. Вони домовилися зустрітися в ресторані — тому ж, де півроку тому святкували п’ятнадцяту річницю шлюбу. Вона приїхала першою. А він перед зустріччю зайшов додому, довго шукав у шафі папери для розлучення. У нервовому стані він перекидав усе з шухляд на підлогу. В одній із них лежала темно-синя запечатана папка, якої він раніше не бачив. Присівши, він одним рухом відкрив її. Він очікував побачити будь-що, навіть компромат, але знайшов аналізи, виписки, довідки. Всюди — прізвище та ініціали дружини. Його пронизала здогадка. Він ввів у пошуку діагноз — і побачив страшне: «Від 6 до 18 місяців». Минуло вже півроку… Далі все згадував погано. У голові крутилася лише одна фраза: «6-18 місяців». Вона чекала його сорок хвилин. Телефон мовчав, вона розплатилась і вийшла надвір. Стояв чудовий осінній день, сонце не палило, але гріло душу. «Яке прекрасне життя, яке щастя — просто бути тут, під сонцем, поруч із лісом». Вперше з моменту, як дізналася про хворобу, відчула жаль до себе. Вистачило сил зберігати таємницю від чоловіка, батьків, подруг. Вона намагалася полегшити їм життя, навіть ціною власного. Тим паче, скоро залишаться тільки спогади. Йдучи вулицею, вона дивилася, як люди радіють майбутньому — бо попереду зима, а за нею неодмінно весна! Їй це не судилося відчути. Її образа переросла у нескінченний потік сліз. Він метався по кімнаті, вперше відчувши швидкоплинність життя. Він згадував дружину молодою, коли лише познайомилися — і зрозумів, що любив її. Йому здалося, що цих п’ятнадцяти років не було. І все ще попереду: щастя, молодість, життя… Останніми днями він оточив дружину турботою, був з нею цілодобово й пережив незнане досі щастя. Він боявся її втратити, був готовий віддати своє життя задля неї. І якби хтось нагадав, що місяць тому він ненавидів її та мріяв розлучитися, сказав би: «Це був не я». Він бачив, як їй важко прощатися з життям, як вона плаче, думаючи, що він не чує. Він зміг зрозуміти: немає більших мук, ніж знати про власний кінець. Він бачив, як вона боролася за кожний день, тримаючись навіть за найпримарнішу надію. Вона померла через два місяці. Дорогу від дому до цвинтаря він встелив квітами. Він плакав, як дитина, коли опускали труну, і відчув, що постарів на тисячу літ… Вдома, під її подушкою, він знайшов записку з новорічним бажанням: «Бути щасливою поруч із Ним до кінця своїх днів». Кажуть, бажання, загадане на Новий рік, неодмінно здійсниться… Очевидно, так і сталося, бо цього ж року він написав: «Стати вільним». Кожен отримав те, чого, наче, прагнув…

Він терпіти не міг свою дружину. Серйозно, просто вже не міг

Разом вони прожили п’ятнадцять років. Цілих пятнадцять років він бачив її щоранку поруч, але лише останній рік його нестерпно дратували її дрібниці. Особливо одна як лишень вона прокидалася, витягувала вперед худі руки й сонно тягнула: «Доброго ранку, сонечко! Сьогодні буде гарний день». Наче й проста фраза, але її тонкі руки, її заспане обличчя викликали в нього роздратування.

Вона вставала, повільно підходила до вікна, на декілька секунд втуплювалась кудись за горизонт, потім знімала нічну сорочку й ішла до ванної. Колись, ще на початку їхнього шлюбу, він захоплювався її тілом, її легкістю щоденного життя, майже нехтуванням правилами. Тіло лишилось підтягнутим, але тепер його це дратувало. Одного разу ледве стримався не штовхнути її, просто, щоб пришвидшити її ранковий ритуал, та досить грубо кинув:

Швидше, вже нестерпно!

Вона не поспішала жити. Вона знала про його роман на стороні, знала навіть дівчину, з якою її чоловік зустрічався уже майже три роки. Та час затулив рани самолюбства, лишивши після себе лише тьмяний присмак непотрібності. Вона прощала чоловіку його злість, байдужість, спробу знову відчути себе молодим. Але й не дозволяла збивати свій розмірений ритм ніби рахувала кожну мить, цінуючи її.

Вона вирішила так жити відколи дізналась про діагноз. Хвороба зїдала її помалу, місяць за місяцем, і знала часу зовсім мало. Спершу до всіх хотілось вигукнути правду, розповісти полегшити собі душу, розбити цю вагу й трохи роздати її близьким. Але перші найстрашніші доби вона була сама із думкою про швидку смерть. А уже на другу добу вирішила: мовчати. Її життя відпливало, і в ній росла тиха мудрість того, хто може споглядати.

Затишшя душі вона знаходила в маленькій бібліотеці в Пирятині, до якої їхала автобусом півтори години. Щодня ховалась у вузенькому коридорчику поміж полиць, де ще старий бібліотекар написав: «Таємниці життя і смерті», і полювала на якусь книжку, ніби шукаючи там відповіді на свої питання.

А чоловік тим часом ішов до коханки. У її київській квартирі все було життєрадісно, тепло, йому здавалося, ніби він справді вдома. Три роки він шалено кохав її ревнував, принижував, принижувався, і ніби не міг дихати без тіла цієї молодої жінки.

Цього разу він ішов до неї рішуче: усе, не може більше мучитись настав час розлучатись. Навіщо мучити трьох людей? Дружину не любить більше того, відчуває до неї лють. Тут, поруч із коханкою, розпочнеться нове, щасливе життя. Він спробував згадати, як колись відчував щось до дружини, але в голові лишиться лише дратівливість з моменту її появи у його житті. Він дістав з гаманця її фото й, аби підтвердити своє рішення, порвав на клаптики.

Домовились зустрітися у ресторані. До речі, у тому самому, де півроку тому святкували пятнадцяту річницю. Вона приїхала першою. Він же перед цим заскочив додому, шукаючи в шафі папери для подачі заяви на розлучення. Перевертав шухляди, нервував, викидав усе назовні.

В одній із шухляд знайшов темно-синю запечатану папку, яку ніколи раніше не бачив. Присів прямо на підлогу, миттю розірвав стрічку готовий до всього, навіть до компрометуючих фото. Але натомість побачив безліч аналізів, лікарняних печаток, виписок. Усюди прізвище дружини.

Відчуття згадування таке, ніби током ударило холодок пробігся по спині. Вона хвора! Він одразу почав шукати в інтернеті дані про цей діагноз, і на екрані вискочила страшна фраза: «Від 6 до 18 місяців». Подивився на дати: з моменту встановлення діагнозу минуло вже півроку. Далі памятає усе розмите. В голові крутилась лише одна фраза: «6-18 місяців».

Вона чекала його сорок хвилин. Телефон не відповідав, вона розплатилась 480 гривень залишила офіціантці й вийшла на вулицю. Осінь була неймовірна, сонце не обпікало, а ніжно гріло душу: «Яке прекрасне життя! Як добре бути тут, серед сонця, дерев, неба»

Вперше, відколи дізналась про хворобу, накотила хвиля жалю сама до себе. Вистачило сил зберігати страшну таємницю від чоловіка, батьків, подруг. Вона тільки хотіла полегшити життя їм усім навіть ціною власної розбитої долі. Все одно від цієї долі скоро залишиться лише спомин.

Вона йшла вулицею, спостерігаючи, як сяють очі людей для них ще все попереду, попереду зима, а після неї точно прийде весна. Їй уже більше не дано це відчути. Болісна образа наростала в грудях, вирвалася назовні слізьми, яким не було кінця

Він метався по кімнаті. Вперше в житті так яскраво відчув, наскільки життя коротке, як воно вислизає з рук. Пригадав дружину молодою, ті часи, коли знайомились, коли ще було багато надій, любові. Адже тоді він дійсно її любив. Раптом здалося, що тих пятнадцяти років не було взагалі, що все попереду: і молодість, і щастя, і життя

Останні місяці він був біля неї щохвилини, дбав про неї, як міг. Відчув щастя, якого давно не знав, але й страх втрати заповнював душу. Він був готовий віддати своє життя, лиш би вона залишалася поруч. Якби хтось згадав йому його ненависть до дружини зовсім недавно, він би сказав: «Це був не я».

Він бачив, як важко їй прощатися з життям, як вона ночами плаче, думаючи, що він спить. Розумів: страшнішого покарання, ніж знати точний час своєї смерті, просто не існує. Бачив, як вона відчайдушно чіплялася за найсміливішу надію.

Вона померла через два місяці. Він обсипав дорогу до кладовища білими айстрами, плакав, як мала дитина, коли опускали труну, на очах постарів, ніби на тисячу років

Вдома, під її подушкою, знайшов записку бажання, написане на Різдво: «Бути щасливою з Ним до кінця своїх днів». Кажуть, всі бажання, загадані на Різдво, збуваються. Схоже, це правда, бо того ж року він писав: «Стільки хочу стати вільним».

Кожен отримав те, про що, здавалось, мріявАле коли він перечитав ті рядки втретє, усвідомлення прийшло простою, болісною хвилею: навіть у розбитому коханні існує місце для щастя й прощення. Вона до останнього вірила в їхнє «разом», простила раніше, ніж він зрадив, побажала добра навіть тому, хто став її болем.

Він не став спалювати її листа сховав поруч із весільним фото, якого колись хотів позбутися. Наступної ночі, вперше за багато років, не снилася коханка, не виринали образи й докори. Лише її лагідний голос прошепотів наче з-за стіни: «Доброго ранку, сонечко! Сьогодні буде гарний день». І він, не відкриваючи очей, усміхнувся дякуючи за любов, яку зрозумів запізно, але все ж устиг відчути.

А попереду знову була зима, і він не знав, чи прийде ще для нього весна. Та тепер він уже навчився цінувати навіть найкоротший ранок і промінчик сонця крізь запилене скло, бо знав справжнє життя не дратує і не ранить. Воно лиш просить: не пропусти його, поки воно поруч.