Я ненавидів свою дружину. Пятнадцять років разом і останній рік кожна її дрібниця дратувала мене до білого каменю. Найгірше було чути її ранкове: «Доброго ранку, серденько! Сьогодні буде гарний день». Її тонкі руки, обличчя, спухле від сну усе викликало огиду.
Вона повільно вставала, підходила до вікна й дивилася на подвіря, ніби шукала щось у далечині. Потім знімала нічну сорочку й ішла до ванни. Колись мене вабила її вродлива фігура, та тепер навіть її стрункість не приховувала того, що вона мені остигла. Одного разу я ледь не штовхнув її, щоб вона швидше прокинулася, але стиснув зуби й буркнув:
Швидше, я вже стомився чекати!
Вона не поспішала. Знала про мою коханку дівчину з Києва, з якою я крутив роман три роки. Спершу їй було боляче, але час загоїв рани, залишивши лише тихий сум. Вона пробачала мені мою грубість, байдужість, мої спроби втекти від зрілості. Але не дозволяла нікому відібрати в неї спокій жила повільно, немов кожен день був останнім.
Так вона й вирішила жити, коли дізналася про хворобу. Лікарі дали їй від шести до вісімнадцяти місяців. Спочатку вона хотіла розповісти всім, але найважче пережила наодинці. Її життя поволі згасало, але з кожним днем вона ставала мудрішою.
Її рятувала бібліотека щодня вона їхала півтори години, щоб пройти між полицями з вивіскою «Таємниці життя й смерті», яку старий бібліотекар накреслив від руки. Вона шукала книгу, що, здавалося, мала відповіді на все.
А я тим часом біг до коханки. Там було яскраво, тепло, зручно. Я «кохав» її дикою любовю ревнував, каявся, не міг без неї дихати. Але сьогодні я вирішив: кидаю дружину. Навіщо мучити всіх? Я ненавидів її. Дістав із гаманця її фото й розірвав на дрібні шматочки на знак рішучості.
Ми домовилися зустрітися в ресторані, де святкували наші пятнадцять років. Вона прийшла першою. Я ж заскочив додому, шукаючи документи для розлучення. У шухляді лежала синя папка, якої раніше не бачив. Розкрив її а там аналізи, довідки, діагнози. На всіх її прізвище: Гаврилюк Оксана.
Мене пройшов холодний піт. Вона вмирає. Я загуглив діагноз «618 місяців». З моменту обстеження минуло півроку. В голові лунало: шість вісімнадцять
Тої осені сонце гріло мяко, і вона йшла вулицею, думаючи: «Яке ж дивне й красиве життя». Вперше за весь час хвороби їй стало шкода саму себе. Вона дивилася на людей, що готувалися до зими, і знала вона її не побачить.
Я метушився по кімнаті, відчуваючи, як все минає. Згадував її молодою, коли ми ще вірили в щастя. Раптом усі ці роки здались марними ніби їх і не було.
Останні місяці я був поруч. Годував її, тримав за руку, боявся відпустити. Якби хтось нагадав, що ще недавно я мріяв про розлучення, я б відповів: «То був не я».
Вона померла через два місяці. Я засипав її могилу квітами, ридав, як дитина. Додому повернувся старим.
Під її подушкою лежала записка новорічне бажання: «Бути щасливою з ним до кінця». Кажуть, такі бажання збуваються. Бо того ж року я написав своє: «Стати вільним».
Кожен отримав те, чого хотів. Ніби все сталося за нашим власним бажанням.
