— Ти… ти… Я в уха свої не вірю! Це ж просто в голові не вміщується! Твоя проклята робота, твої термінові дзвінки, твої нескінченні відрядження! — Оля змахнула зі столу чашку, і та полетіла в стіну, розбризкуючи недопиту каву на всі боки. Уламки розсипались по підлозі, як цукерки з пакета.
— Годі вже істерікувати, ну що ти як дитина! — Степан навіть голосу не підвищив, а це бісило ще більше. Усередині в неї було як у казані, а він стояв, як дуб. — Я просто не можу скасувати цю відрядження, зрозумій же. Там вирішується питання підвищення.
— Підвищення?! — вона аж поперхнулася від злості. — Та твоє підвищення завжди, завжди важливіше за нас! Згадай, ти пропустив випускний Софійки, навіть не подзвонив у мій ювілей, хоча я нагадувала за тиждень! А тепер от це! У Вовчика операція через два дні, а тебе понесе в цей твій… Львів!
— У Київ, — автоматично виправив Степан, і одразу ж прикусив язика.
— Хоч у космос! — Оля замахала руками, як вітряк. — Ти не будеш поруч, коли твоєму синові робитимуть цю анестезію! Коли він до смерті наляканий, коли я на стіну лізу від страху! І все це через якусь твою нікому непотрібну папірцю з підписом!
Степан зі свистом випустив повітря і провів долонею по обличчю. Під очима мішки, щетина нерівна, але погляд упертий, як завжди.
— Та який же це дурний контракт… Це шанс отримати крісло фінансового директора, ти що, не розумієш? Я йшов до цього скільки — років двадцять, не менше, взагалі все життя. Та й взагалі, у Вовчика звичайна запланова операція, чого ти так панікуєш? Подумаєш, мигдалини! Це ж не пухлина якась у голові.
— Ага, зараз! А раптом щось?! Що, як ускладнення? — Оля аж нігті в долоні впилася. — Що тоді будемо робити, га?!
— Та нічого не буде, — відмахнувся він. — Я ж лікаря особисто питав.
— А якщо все ж таки буде?! — вона вже на ультразвук перейшла.
— Та сядь уже! — він аж плечима здригнув. — Якщо щось станеться — одразу на літак і прилечу, першим рейсом! Як тоді, коли у Софійки апендицит вирізали, пам’ятаєш?
— Так-так, пам’ятаю! — отруйно, з посмішкою. — Приповз, коли все вже закінчилося, через вісім годин! Лікарі вже давно додому пішли, а він тільки з трапу сходить, герой!
Степан лише головою похитав:
— Я що, гумовий? Я не можу розірватися на частини, Олю. Я працюю, як заклятий, щоб у вас усе було. Забула, як ти мені всі мізки проїдала через нову квартиру? “Давай переїдемо, сусіди шумні, двір брудний, метро далеко…”
— Та краще б ми в тій хрущовці жили! — спалахнула вона. — Але з нормальним чоловіком і батьком, який хоча б іноді бачить своїх дітей, а не тільки в неділю після обіду!
Степан плюхнувся на стілець — от прямо впав на нього усіма своїми дев’яноста кілограмами:
— Послухай, ну ми ж домовлялися, так? Ти вдома, з дітьми, господарство, затишок і все таке. Я на роботі пупок рву, гроші в будинок ношу. Що змінилося? Коли це раптом стало проблемою?
Оля розплющила рота, щоб відповісти, але тут вхідні двері — бах! — розчинилися, і з передпокою долинули голоси дітей, рюкзаки полетіли на підлогу.
— Гаразд, потім домовимося, — буркнула вона і вийшла з кухні, на ходу натягуючи посмішку. Таку штучну, що аж щоки свело.
Степан відкрив ноутбук. До вечора треба встигнути доправити презентацію, а в голові — суцільний туман і жодної тями.
Вечором, коли діти вже спали, Ольга сиділа на кухні і бездумно гортала стрічку в телефоні. Вона вже не плакала, просто всередині все ніби оніміло. Двадцять два роки шлюбу, і кожного року їхні стосунки нагадували все більше бухгалтерський звіт: доходи, витрати, активи, пасиви. Коли все встигло стати так складно?
Степан зайшов на кухню і мовчки сів навпроти.
— Каву будеш? — спитала Ольга, не піднімаючи очей.
— Буду, — відповів він. — Олю, нам треба поговорити.
— Про що? — вона встала і клацнула кнопкою електричного чайника. — Все й так зрозуміло. Ти вилітаєш післязавтра. Ми з Вовчиком поїдемо до лікарні самі.
— Послухай, — Степан підійшов до неї і обережно поклав руки на плечі. — Я розумію, що тобі важко. Але це дійсно важливо для мене.
— Важливіше за нас? — Ольга повернулася до нього, і у її очах Степан побачив не злість, а втому й розчарування.
— Це все для вас, — тихо сказав він. — Все, що я роблю — для вас.
— Ні, Степане, — Ольга похитала головою. — Це все для тебе. Для твоєї самолюбності, для твоєї кар’єри. Ми з дітьми давно вже на другому плані.
— Неправда, — спробував заперечити Степан.
— Правда. Знаєш, коли Вовчик говорив про свою операцію, знаєш, що він сказав? «Добре, що це під час татової відрядження, а то б він нерв— «Добре, що це під час татової відрядження, а то б він нервував через пропущену роботу», — і одинадцятирічна дитина вже навчилася підлаштовуватися під його графік.
