— Ні, Оленко, ти не розумієш! Я більше не можу так жити! — Марійка схопила подругу за руку, стиснула так, що аж пальці забіліли. — Він одружується на ній! На цій… на цій ляльці! А я що, дванадцять років навіть жила?
— Марій, відпусти, бо болить! — Олена спробувала вивільнити руку, але подруга тримала міцно, в очах у неї палав відчай. — Послухай мене…
— Ні, ти мене послухай! — Марійка зірвалася з кухонного стільця, почала ходити по кімнаті туди-сюди, немов вовчиця в клітці. — Дванадцять років, Оленко! Дванадцять років я його чекала! Коли він навчався у Гадяцькому коледжі, я працювала, щоб йому підтримку давати. Коли шукав роботу, я його вірила. Коли мати його хворіла, я в лікарні сиділа, як рідна! А він… він…
Голос Марійки зірвався, вона опустилася на стілець і сховала обличчя в долонях.
Олена обережно підсунула до неї склянку з чаєм, який уже похолонув.
— Може, це й на краще, Марійко? Може, він тобі не доля?
— Не доля?! — Марійка різко підняла голову, глянула на Олену так, що та мимоволі відсмикнулась. — А що ж тоді доля? Сидіти самій у сорок років і згадувати, як могло б бути?
— Тобі ж ще тільки тридцять вісім…
— Незабаром тридцять дев’ять! — перебила Марійка. — І що тепер? Починати все з нуля? Шукати іншого? Та кому я потрібна у такому віці? Усі нормальні хлопці вже давно одружені!
Олена мовчала, не знаючи, що відповісти. Вона знала Марійку ще з університету, бачила, як та конала між надією та розпачем усі ці роки. Дмитро то з’являвся у її житті, то зникав, обіцяв одружитися, потім говорив, що ще не готовий. А Марійка чекала, вірила кожному слову.
— Пам’ятаєш, як ми з тобою на курсах німецької вчилися? — тихо спитала Олена. — Ти тоді хотіла поїхати до Німеччини, побачити світ. А потім зустріла Дмитра і кинула навчання.
— До чого тут німецька? — зірвано відповіла Марійка. — Я ж його кохала, розумієш? Насправді кохала! Не як ті дурниці, що хлопців міняють, як рукавички. А він… він просто мною користувався!
— Та не користувався він тобою, Марій. Просто… просто не склалося.
— Не склалося?! — Марійка підвелась, підійшла до вікна, довго дивилася на засніжену вулицю. — Знаєш, що він мені сказав, коли я дізналася про весілля? Що я його занадто добре знаю. Що з Настею йому цікавіше, бо вона загадкова. Загадкова! Двадцятирічна студентка, яка тільки св”Як же гарно, що він одружується з нею,” прошепотіла Марійка, коли за вікном засіяв перший сніг, і в її серці, нарешті, замість болю промайнула впевненість.
