Він обрав родину. Але не нашу
— Мамо, годі вже! — Ігор різко відвернувся від вікна, де розглядав авто під дощем. — Скільки можна одне й те саме? Я ж пояснив сотню разів!
— Пояснив? — схопилась за голову Валентина Миколаївна. — Що ж ти мені пояснив? Що кидаєш нас заради якоїсь тітки з чужою дітворою?!
— Вона не чужа тітка! Олена — моя дружина! — син стиснув кулаки, голос тремтів від гніву. — І діти тепер мої! Розумієш? Мої!
Софія мовчки сиділа за кухнею, крутила в руках чайну ложку. Сльози падали просто у холодний чай. Вона не плакала — сльози лилися самі, немов дощ за вікном.
— Твої?! — зареготала мати, і сміх той був страшніший за крик. — Ти з глузду з’їхав! У тебе є рідна сестра, що ледве ходить після аварії! Мати, що життя на тебе поклала! А ти… йдеш до чужих!
Ігор сів на край дивана, провів долонею по обличчю. Втомився від них до болю у скронях.
— Мам, спробуй зрозуміти. Мені тридцять два. Я маю право на власне життя.
— Власне життя? — Валентина Миколаївна сіла навпроти, взяла сина за руки. — Ігоречку, любий, яке ж життя з розлученою жінкою й двома чужими дітьми? Ти ж ще молодий, гарний, з доброю роботою. Знайдеш дівчину молодшу, народиш своїх…
— Не хочу інших! — він вирвав руки. — Максим і Софійка — вони вже мої. Максим учора батьком мене назвав. Розумієш? Вперше в житті хтось назвав мене татом!
Софія схлипнула, підвелась зі столу. З прикульгаттям підійшла до брата.
— Ігорю, а як же я? — голос звучав тихо, зламано. — Ти ж знаєш, що без тебе пропаду. Після аварії лише на тебе й надія. Мама пенсіонерка, грошей бракує. Хто ж допоможе, коли не ти?
Братські обійми. Ігор пригорнув сестру, погладив по волоссю.
— Сонечко, я ж не вмираю. Просто житиму окремо. Допомагатиму, звісно. Але тепер в мене своя родина.
— Була своя родина завжди! — не витримала Валентина Миколаївна. — Ми! Рідні!
— Олена вагітна, — тихо сказав Ігор.
Повисла тиша. Лише годинник цокав на стіні та шумів за вікном дощ.
— Що ти сказав? — мати зблідла, опустилась у крісло.
— Олена чекає дитини. Нашої дитини. Розумієте тепер, чому не можу кинути?
Софія відійшла, глянула на брата широко розплющеними очима.
— Скільки їй? — спитала вона.
— П’ять тижнів поки. Лікарі кажуть, усе добре.
— Господи… — мати сховала обличчя в долонях. — Що ж ти наробив, сину? Що наробив?
Валентина Миколаївна працювала у садочку вихователькою більше тридцяти років. Діток любила щиро, але онуків від Ігоря уявляла зовсім інших. Не від чужої розлученої жінки з двома дітьми, а від хорошої дівчини з гідної родини.
— Мамо, та що в цьому поганого? — Ігор сів поруч, спробував обійняти. — Онука діждешся. Чи онучку. Хіба це лихо?
— Від кого діждусь? — вона відсунулась. — Від жінки, яка вже раз вискочила заміж? Яка вже двох підняла? А хто вона взагалі? Звідки взялася?
— Олена працює у нашій поліклініці медсестрою. Добра жінка. Діти чудові, виховані.
— А де їхній батько? — не вгавала мати.
— Загинув на війні. Олені було лише двадцять два, коли залишилась з двома малюками на руках.
— Ага, — кивнула Валентина Миколаївна. — Значить, шукала дурника, щоб усіх утримував. І знайшла.
— Мамо! — спалахнув Ігор. — Годі! Я не дурник! Я дорослий чоловік, що обрав жінку з кохання!
— Кохання? — мати встала, пройшлась кімнатою. — Що ти знаєш про кохання? Сидів усі ці роки
Валентина Петровна мовчки дивилася на сльози, що покотилися по щоках Катерини, та на змучене, але повне рішучості обличчя сина, і вперше за багато місяців у її серці промайнула маленька, ледве помітна надія на те, що, може, й справді, щастя сина важливіше за її власний біль, і коли в суботу до них увійшла тиха дівчина з солом’яним волоссям та діточками, що сховалися за її спиною, бабуся несподівано для самої себе простягнула онукам тарілку із щойно спекленими варениками, бо добре серце врешті взяло гору над упередженістю.
