Мені важко дихати сьогодні. Згадую той розмову. Матуся біля вікна, а я за столом крутила ложку – в остиглій чаїні сльози пливли, немов дощ надворі.
– Мам, та годі вже! – Ігор різко одвернувся від шибки, де вдивлявся в машини. – Не можна ж одного й того самого! Я ж пояснював сто разів!
– Пояснював?! – Валентина Петрівна руки розвела. – Що ж ти пояснив?! Що кидаєш нас заради якоїсь чужої тітки з дітьми?!
– Вона не чужа! Олена – моя дружина! – Кулаки стиснулись у сина, голос тремтів від злості. – І діти тепер мої! Розумієш? Мої!
Я мовчки сиділа. Наче камінь.
– Твої?! – Мати зареготала, і сміх той був лячніший за крик. – Та ти з глузду з’їхав! В тебе ж рідна сестра, що після аварії ледве ходить! В тебе є мати, що все життя на тебе положила! А ти… Ти йдеш до чужих!
Ігор присів на куток дивану, рукою по обличчю провів. Втома від цих суперечок зводила скроні.
– Мам, ну спробуй зрозуміти. Я чоловік дорослий, тридцять два мені. Маю право на власне життя.
– Власне життя? – Василина Петрівна сіла навпроти, його руки в свої взяла. – Ігорку, милий, та яке ж то життя з розлученою жінкою та двома чужими дітьми? Ти ж молодий, гарний, робота добра. Знайдеш собі дівчину молодшу, народиш своїх…
– Не хочу я інших дітей! – Вирвав руки. – Максим і Даринка – вони вже моїні. Максим учора татом назвав. Розумієш? Перший раз у житті хтось називає мене татом!
Я схлипнула, підвелася. Понеслася до брата.
– Ігорю, а як же я? – Голосок надламлений був. – Ти ж знаєш, що без тебе загину. Після аварії лиш на тебе надія. Матуся пенсіонерка, грошей у неї нема. Хто ж мені допоможе?
Обійми братові. Він мене пригорнув, по голові погладив.
– Даринко, я ж не вмираю. Просто житимем окремо. Допомагатиму, звісно. Але тепер у мене своя родина.
– Своя родина була завжди в тебе! – Не витримала Василина Петрівна. – Ми – твоя родина! Рідна!
– Олена вагітна, – тихо промовив Ігор.
Зависла тиша. Лише годинник цокав та дощ за вікном шумів.
– Що казав? – Мати зблідла, в крісло опустилась.
– Олена дитину чекає. Нашої дитини. Розумієте тепер, чому не можу її кинути?
Я відсунулась, на брата великими очима дивилась.
– А скільки вже? – запитала.
– П’ять тижнів. Лікарі кажуть, все гаразд.
– Господи… – Матуся обличчя руками вкрила. – Що ж ти наробив, сину? Що ж ти?
Василина Петрівна у дитячому садку більше тридцяти років вихователькою працювала. Діток любила від щирого, а внуків від Ігоря інакше собі уявляла. Не від чужої розлученої з дітьми, а від доброї дівчини з гідної родини.
– Мам, та що в цього страшного? – Ігор біля матері сів, обняти намагався. – Онука вже чекатимете. Чи онучку. Хіба ж погано?
– Від кого чекати? – Відсунулась. – Від жінки, що вже раз вискочила заміж? Що вже двох народила? Та хто вона така? Звідки узявся?
– Олена в нашій лікарні медсестрою у дитячому. Жінка добра, діти чудові, виховані.
– А де їхній тато? – Мати не вгавала.
– Загинув у війську. Олені лиш двадцять два
Валентина Петровна мовчки усміхнулася, коли Даринка схилила голову їй на коліна і промовила “бабусею”, а в її колишній суворій зневірі засвітилося щось нове, немов перше весняне сонце після довгої зими – тепле, неначе обіцянка, що жити треба далі і шукати радість там, де вона зараз є, адже любов, як тиха річка, здатна обмити навіть найкам’янистіші береги болю. І коли маленька рука довірливо скулилася у її долоні, у старому серці, де так довго господарювали образа та страх завтрашнього дня, раптом затихло, наче зрозумівши, що не чужими дітьми приходить у світ надія, а новими вітками на вкоріненому в землі предків генеалогічному дереві сім’ї, яке розкидало гілки у майбутнє, щоб продовжити історію сильніше та мудріше навіть від зламу долі, бо серце матері завжди, як затишна гавань, шукає пристанище для кожного корабля любові, навіть якщо його вітрила спершу здавалися незнайомими та страшними у тумані власних упереджень. І хоч біль у спині від сидіння біля ліжка Катрусі пізно вночі ще нагадував про минуле, але втомлена рука вже сама тяглася до телефону, щоб подзвонити Олені й запросити всіх на недільний борщ, бо побачила в очах нової невістки той самий безстрашний світло доброти, що колись врятував її власного сина від самотності, а в онучці Даринчиних мрійливого погляду, котрий так нагадував погляд Івана в дитинстві, парадоксально змирилася з тим, що життя пише власний сценарій кохання навіть у тих рядках, де ми, упевнені у своїй правоті, відмовляємося його читати. А коли Антоній підбіг з малюнком “нашої родини”, де поруч з Іваном, Катрусею та нею були Олена, Максимко й Даринка, Валентина Петровна тільки тихо витерла куточок ока, усвідомлюючи, що мати більше – це не ноша важка, а ще одна пара рук, маленьких і дорослих, щоб пом’якшити тягар земного шляху і знайти в ньому сенс навіть тоді, коли здавалося, що світло в кінці тунелю – це лише ілюзія змученого серця. Тож та борозна, що пролягла між ними тими осінніми сценами, поволі вкривалася травичкою розуміння, немов земля після суттєвої зливи, видаючи на поверхню не руїни минулого, а запоруку нового врожаю терпіння та прощення, який виростить колосся родинного спокою, де кожне зернятко – це шанс почати все спочатку і вимолоти борошно життя з найтоншої соломи колишніх помилок, аби спекти хліб щастя не тільки для себе, а для всіх, хто потребував теплих долонь та мудрого слова на цьому бенкеті буття. Тож тепер, коли у вікні знову малювався силует Івана, що вів за руку Олену, а ззаду скакали Максимко з Даринкою, Валентина Петровна вже не спиняла сина питань про “чужу тітку”, а готуючи вареники з вишнями – улюблені Іванові, зітхнула полегшено, бо знала: цей поріг вони тепер переступатимуть разом не як суперниці за любов сина й брата, а як жінки, які нарешті навчилися бачити не порізнені нуклеарними гніздами острови, а єдиний сімейний архіпелаг, де кожен шматочок суходолу, хоч і відділений водою обставин, стоїть на міцному фундаменті спільної крові, поваги й прагнення бути одним цілим перед лицем плинності і змін. І недарма ж після того зворушливого обіду, коли Олена несміливо допомогла мити посуд, а стара ванна знову поєдналася з новою посудомийкою у спільній меті чистого світу, Катруся, кинувши на брата кокетливий погляд, якого він не бачив у її очах роками, сказала просто: “Ти знайшов щастя, Іване, — ми його не забрали, ми його розширили”, адже зрозуміла, що той страх втратити брата був лише болячкою на душі від самотності, а тепер, коли його любов поділилася, вона відчула не порожнечу, а щось нове – як квітку, що розпустилася в глибині її власного серця з ім’ям надія й відкриття радості не лише у братовій долі, а й у власній можливості бути не тягарем, а частиною нового, більшого кола тепла, де кожне “я” тільки збагачує спільне “ми”. І коли Веснянка, такса Катрусі, вибігла зустрічати Максимка і вперше за довгі місяці весело загавкала у привітанні, стало зрозуміло: навіть мовчаз
Він побачив начеби кінець криги, що його давила стільки років, але серце занило від нової туги — знання, що поки він впіймав сонце в долоні, там, у старій оселі, наче остання свічка догоряє, немов старий казанець на гасничку, ті, кого він колись ніс на спині теж потребують тепла, і Господи, як же розірватись не подерши тих невидимих ниток?
Він обрав сім’ю. Але не нашу.
