Він пішов, а ми залишилися — і почали будувати своє життя наново, без нього.
Вечір був як сотні інших перед ним: діти гомонять у кухні, на плиті стига вечеря, у лазні вже натоплено. Все як завжди, все для нього. Чоловік прийшов, сів за стіл, мовчки поїв. Потім пішов у лазню. Я гадала, все як звичайно. Але коли він повернувся, сказав дивним, відчуженим тоном:
— Ти мене не ціниш. Мені тут більше робити нема чого. Я йду.
Зібрав речі, акуратно, методично. Забрав ноутбук, документи, навіть улюблену чашку. Пішов до матері. Просто так. Без сліз, без крику, без пояснень.
Я стояла в сінях, спираючись на одвірок, і слухала, як за ним ляскають двері. І знаєте, я не впала, не розридалася, не втратила під ногами опори. Ні. Я відчула… полегшення.
Ніч минула на диво спокійно. Без хропіння з сусідньої подушки, без його бурчання, без вічного невдоволення тим, що діти голосні чи вечеря не така. Вранці я прокинулася, ніби народилася наново. Діти вже повставали, я приготувала сніданок, усі поснідали, і вони пішли гуляти у двір. А я залишилася — сама, але не порожня.
Нещодавно ми закінчили ремонт. Залишилися дрібниці — довести до ладу. Я вирішила занятися шторами. Взяла шуруповерт, саморізи, дюбелі — інструменти, які раніше навіть не торкалася. Ця палиця, щоб її вже, ніяк не хотіла триматися, постійно з’їжджала. Та я впоралася. Я змогла. Повісила шторки. Гарні, легкі, блакитні, з квітковим узором — ніби завіса на нову сцену мого життя.
Потім я пішла у кухню, зварила три літри ароматного яблучного варення і кілька пляшок томатного соку. Поки баночки остигали на підвіконні, я задумалася: а може, я справді в чомусь винна? Може, упустила, недосказала, недолюбила? Але чим більше я роздумувала, тим ясніше розуміла: ні. Просто він давно вже був не з нами. Тілом — тут, а душею — далеко.
Я вийшла у двір, взяла фарбу, драбину — важку, стару, майже ще з війни. Ледь дотягла її до стіни, страх перемагав рішучість. Я з дитинства боялася висоти. Але піднялася. І пофарбувала. Дімочок загра́в. Я задихала. І знаєте, як би дурно це не звучало, але в той момент я зрозуміла: я все можу. Я сама все зроблю.
Ніч принесла тишу. Діти спали, я сиділа з чашкою чаю у кухні і вперше за багато місяців не відчувала тривоги. Повертати його? Навіщо? Він сам пішов. Сам обрав — свою матір, свою свободу, свою ілюзію. Нехай тепер свекруха розбирається зі своїм «янголятком», як вона його завжди називала. Думаю, швидко зрозуміє, що крильця давно облупилися, а німб іржавіє.
А у нас — буде добре. Я справлюся із городом, із домом, із дітьми. Я стану сильнішою. Я вже стала. І не тому, що хочу — а тому, що більше не можна бути слабкою. Тепер я і мама, і тато. І нічого страшного. Не вперше.
Я вже думаю про розлучення. Не бачу сенсу тягнути. Він пішов — не в гості, не у відрядження, а з родини. Це його вибір. А ми — з дітьми — зробимо свій. Ми почнемо все спочатку. Без нього. І крок за кроком збудуємо собі життя. Справжнє. Вільне. Чесне. Своє.
