Він пішов, а ми залишились — і почали будувати своє життя знову, без нього.
Вечір був, як і сотні попередніх: діти гомонять на кухні, на плиті охолоджується вечеря, у лазні вже протоплено. Усе як завжди, усе для нього. Чоловік повернувся, сів за стіл, мовчки поїв. Потім пішов до лазні. Я думала — звичайний вечір. Але коли він вийшов, сказав дивним, далеким голосом:
— Ти мене не цінуєш. Мені тут більше нема чого робити. Я йду.
Зібрав речі, акуратно, по пунктах. Узяв ноутбук, документи, навіть улюблену чашку. Пішов до мами. Просто так. Без сліз, без криків, без пояснень.
Я стояла в прихожій, спершись на одвірок, і слухала, як за ним захлопнулися двері. І знаєте? Я не впала, не розридалася, не відчула, що земля тремтить під ногами. Ні. Відчула… полегшення.
Ніч минула неймовірно спокійно. Без хропіння з боку подушки, без його бурчання, без вічного невдоволення через галасливих дітей чи «не таку» вечерю. Вранці я прокинулася, наче народилася знову. Діти вже прокинулися, я приготувала сніданок, ми всі поїли, і вони вибігли у двір гуляти. А я залишилась — одна, але не порожня.
Нещодавно ми закінчили ремонт. Залишилися дрібниці — допрацювати. Я вирішила повісити штори. Взяла шуруповерт, саморізи, дюбелі — інструменти, яких раніше навіть не торкалася. Ця клята планка ніяк не хотіла триматися, постійно з’їжджала. Але я впоралася. У мене вийшло. Повісила штори. Легкі, блакитні, з квітковим візерунком — ніби завіса на нову дію мого життя.
Потім пішла на кухню, зварила три літри пахучого яблучного варення і кілька пляшок томатного соку. Поки баночки вистигали на підвіконні, я задумалася: а може, я справді винна? Може, недолюбила, недомовила, не помітила чогось? Але чим більше я роздумувала, тим ясніше усвідомлювала — ні. Він просто давно вже був не з нами. Тілом — тут, а душею — десь далеко.
Я вийшла у двір, взяла фарбу, драбину — важку, стару, мабуть, ще з війни. Ледь дотягла її до стіни, страх боровся із рішучістю. Я боялася висоти з дитинства. Але піднялася. І пофарбувала. Дім засяяв. Я перевела дух. І знаєте, як би це не звучало смішно, саме тоді я зрозуміла: я все можу. Сама.
Ніч принесла тишу. Діти спали, я сиділа на кухні з чашкою чаю і вперше за багато місяців не відчувала тривоги. Повертати його? Навіщо? Він сам пішов. Сам обрав — свою матір, свою свободу, свою ілюзію. Нехай тепер свекруха розбирається зі своїм «янголятком», як вона його завжди називала. Гадаю, швидко зрозуміє, що крильця вже облупилися, а німб іржавий.
А у нас — буде добре. Я впораюся із городом, із домом, із дітьми. Я стану сильнішою. Я вже стала. Не тому, що хочу, а тому, що більше не можна бути слабкою. Тепер я — і мама, і тато. І нічого страшного. Це вже не вперше.
Я вже думаю про розлучення. Не бачу сенсу тягнути. Він пішов — не у гості, не у відрядження, а із сім’ї. Це його вибір. А ми — з дітьми — зробимо свій. Почнемо все спочатку. Без нього. І крок за кроком збудуємо своє життя. Справжнє. Вільне. Чесне. Наше.
