Він просто пішов… А вона ж жила заради нього.
Сім років разом. Сім довгих, напружених років, коли Марічка намагалася бути ідеальною. Все, як у книжках: чистота, турбота, компроміси. Вона вивчила кожен куток ролі «правильної дружини» — щоб бути потрібною, незамінною, коханою. Так боялася знову залишитися сама, що почала втрачати себе.
І все одно він пішов.
Не через сварку. Не в запалі. Просто одного дня, холодно й рівно, зібрав речі й сказав:
— Маріє, я кохаю іншу. Я йду.
Вона кивнула. Підвелась. Спокійно дістала валізу. Поклала його сорочки, білизну, акуратно скрутила краватки. Перевірила, чи не забув зарядку до телефону. Промовила:
— Візьми ще й бритву, вона тобі знадобиться.
І тільки коли двері за ним зачинилися, її скрутила нестерпна біль. Вона осіла на підлогу в передпокої й розридалася. Не через втрату — через те, що знову нічого не вийшло. Що її «досконалість» знову не врятувала.
Першою примчала подруга Таня. Марія сиділа, ніби порожня, дивлячись у одну точку. Таня намагалася розтрусити її — марно. Підтяглися й інші подруги. Справжній жіночий десант підтримки. Хто з пиріжками, хто з вином, хто просто з обіймами.
— Та ти ж усе для нього робила! — вигукнула Оксана.
— Він тебе просто не вартий! — запевняла Іра.
Марія мовчала. Слова тонули у її внутрішній порожнечі.
А потім слово взяла Надя. Та сама Надя, що завжди різала правду-матку, не церемонячись.
— Не плач, — спокійно сказала вона. — Повернеться. Перший же повертається. Більше таких зручних, м’яких і терплячих не знайде. Награється — приповзе. Але питання: тобі такого треба?
Жінки зашипіли, почали докоряти Наді за різкість. А Марія раптом прошепотіла:
— Та хай йому в пень…
І в цьому шепоті була не злоба. Там була перша іскра пробудження. Жінки мудрі. Вони вміють пробачати, терпіти, чекати. Але коли їх зраджують — вони вміють підніматися з колін. Усміхатися крізь сльози. І починати спочатку.
Бо тепер вони — не для когось. А для себе.
