Он пішов до іншої. Дванадцять років потому повернувся і сказав лише кілька слів
Ми з Сергієм одружилися одразу після університету. Здавалося, ніщо не зможе нас розлучити: молодість, мрії, спільні плани та кохання, яке тоді здавалося вічним. У нас народилися двоє дітей Тарас і Марко. Зараз вони дорослі, у кожного своя родина, діти, обовязки. Але коли вони були маленькими, я жила для них. Для родини, яка вже розвалювалася всередині але я запекло вдавала, що не бачу цього.
Сергій почав змінюватися ще тоді. Спочатку швидкі погляди на молодих касирш у супермаркеті чи на жінок на вулиці. Потім телефон, який він брав із собою у ванну кімнату і вимикав на ніч. Я знала, але мовчала. Казала собі, що заради дітей треба терпіти. Що кожен чоловік може помилитися. Що це минуться.
Але не минуло.
Коли діти виросли і пішли своїм шляхом, будинок спорожнів. І тоді я зрозуміла: між мною і Сергієм залишилися лише спогади. Я більше не могла брехати собі, що все це заради родини. І коли в його житті зявилася інша молодша, вільніша він просто взяв речі й пішов. Без криків, без пояснень. Лише двері, які вдарили. А потім тиша.
Я не зупиняла його. Сіла на кухні й дивилася на чай, що поступово стигав. Життя розділилося на «до» і «після». У «до» було 28 років шлюбу, відпочинок у Карпатах, ночі в дитячій кімнаті, коли хворіли діти, ремонт кухні та суперечки через пульт від телевізора. У «після» залишилася лише порожнеча.
Поступово я звикла. Навчилася бути сама. Жила спокійно: без образ, без сварок, без страху знайти в його телефоні чужих повідомлень. Інколи сумувала. Інколи згадувала, як він снідав і нарікав, що я купила «не той сир». Але з часом мені почала більше бракувати ця тиша, ніж минуле, де я завжди була недостатньою.
Сергій повністю зник з мого життя. Жодного дзвінка, жодного повідомлення. Лише згадки в розмовах з дітьми. Вони іноді відвідували його, але рідко розповідали мені. Ми жили, як дві паралельні лінії в одному місті, ніколи не перетинаючись. Дванадцять років.
А потім він зявився.
Це був звичайний день. Я готувала вечерю, коли подзвонив дзвінок. Відчинила двері і ледь впізнала чоловіка переді мною. Сергій виглядав інакше: похилені плечі, погляд без життя, дивна нерішучість у його поставі. Він постарів. Волосся зсивіло. Він схуд. І ось він мовчав, ніби сам не знав, навіщо прийшов.
Можна зайти? нарешті промовив він. Голос був той самий. Але в ньому було стільки болю, що мої пальці задрижали на ручці.
Я пропустила його. Ми мовчали. Слова не йшли. Було занадто багато сказати і нічого, що мало б сенс. Я налила йому чаю. Він крутив чашку в руках, а потім зітхнув:
У мене більше немає дому. Та жінка Не склалося. Я пішов. Тепер живу, де доведеться. Здоровя вже не те. Все пішло шкереберть
Я слухала. І не знала, що відповісти.
Прости мене, прошепотів він. Я помилився. Ти завжди була єдиною. Просто зрозумів це надто пізно. Може спробуємо ще раз? Хоч би просто подивитися
У грудях защеміло. Переді мною був чоловік, з яким я прожила половину життя. Батько моїх дітей. Перший і, по суті, єдиний, кого я кохала. Ми мріяли про хатку на Поліссі, сперечалися про колір стін у вітальні, пережили іпотеку та випускний Тараса.
Але він мовчав 12 років. Не привітав з днем народження. Не запитав, як у мене справи. І тепер повернувся бо йому більше нікуди йти. Бо він самотній.
Я не відповіла одразу. Лише сказала:
Мені потрібно подумати.
З тих пір минуло кілька днів. Він не повертався, не дзвонив. А я досі думаю. Важу «за» і «проти». Переживаю спогади. Прислухаюся до серця. Воно розбите, але досі бється. І зараз воно мовчить.
Не знаю, чи можу пробачити. Не знаю, чи варто починати все наново. Але одне я знаю напевно: кохання не завжди лікує. Іноді воно шрам. І перш ніж відчинити старі двері, треба впевнитися, що за ними не чекає той самий біль, від якого колись втекла.
