Він пішов до іншої. Дванадцять років потому повернувся і промовив лише кілька слів
Він пішов до коханки. А через 12 років прийшов назад із пусткою в очах
Ми з Ростиславом одружилися одразу після університету. Здавалося, ніщо не зможе нас розєднати: молодість, мрії, спільні плани та кохання, яке тоді здавалося вічним. Народила йому двох дітей Маряну та Данила. Тепер вони дорослі, мають свої родини, дітей, клопоти. Але коли вони були маленькими, я жила лише для них. Для родини, яка вже розпадалася всередині але я вперто ігнорувала це.
Ростислав почав змінюватися ще тоді. Спочатку швидкі погляди на молодих касирш у супермаркеті чи на жінок на вулиці. Потім телефон, який він брав із собою у ванну кімнату та вимикав на ніч. Я знала. Але мовчала. Переконувала себе, що заради дітей треба терпіти. Що кожен чоловік може помилитися. Що це минуться.
Але не минуло.
Коли діти виросли й пішли своїм шляхом, будинок спорожнів. І тоді я усвідомила: між мною та Ростиславом лишилися лише спогади. Я вже не могла брехати собі, що роблю це заради родини. І коли в його житті зявилася інша молодша, красивіша, вільніша він просто взяв речі й пішов. Без криків, без пояснень. Лише стук дверей. А потім тиша.
Я не зупиняла його. Сіла на кухні й дивилася, як чай у чашці поступово холоне. Життя розділилося на «до» і «після». У «до» було 28 років шлюбу, відпочинок у Карпатах, ночі біля ліжка дітей під час їхніх хвороб, ремонт кухні та суперечки через пульт від телевізора. У «після» залишилася лише порожнеча.
Повільно я звикла. Навчилася бути сама. Жила в спокої: без образ, без сварок, без страху знайти в його телефоні чужі повідомлення. Інколи сумувала. Інколи згадувала, як він снідав, скаржачись, що я купила «не той сир». Але з часом мені почала бракувати не минулого, де я завжди була недостатньою, а саме цієї тиші.
Ростислав повністю зник із мого життя. Жодного дзвінка, жодного повідомлення. Лише згадки в розмовах із дітьми. Вони навідували його, але рідко розповідали мені. Ми жили, як дві паралельні лінії в одному місті, ніколи не перетинаючись. Дванадцять років.
А потім він зявився.
Це був звичайний день. Я готувала вечерю, коли почула дверний дзвінок. Відкрила і ледь впізнала чоловіка на порозі. Ростислав здавався зовсім іншим: похилі плечі, погляд без життя, нерішучість у кожному русі. Він постарів. Волосся сивіше. Вигляд виснажений. І от він стояв переді мною, мовчки, ніби сам не розумів, навіщо прийшов.
Можна зайти? нарешті промовив він. Голос був той самий. Але в ньому лунала така глибока біль, що мої пальці здригнулися на дверній ручці.
Я відступила. Мовчали. Слова застрягли в горлі. Було стільки сказати і водночас нічого, що мало б сенс. Заварила йому чаю. Він крутив чашку в руках, потім зітхнув:
У мене більше немає дому. Та жінка Не склалося. Я пішов. Тепер живу де доведеться. Здоровя вже не те. Все пішло шкереберть
Я слухала. І не знала, що відповісти.
Прости мене, прошепотів він. Я помилився. Ти завжди була єдиною. Просто зрозумів це надто пізно. Може спробуємо знову? Хоч би просто подивитися
У грудях завмерло колюче каміння. Передіною стояла людина, з якою я прожила пів життя. Батько моїх дітей. Перший і, глибоко в душі, єдиний чоловік, якого любила. Ми мріяли про хатку на Поліссі, сперечалися про колір вітальні, пережили іпотеку та випускний Данила.
Але він мовчав дванадцять років. Не привітав з днем народження. Не запитав, як у мене справи. А тепер повернувся тому що йому більше нікуди йти. Тому що він самотній.
Я не відповіла одразу. Лише сказала:
Мені потрібно подумати.
З тих пір минули дні. Він не приходив, не дзвонив. А я все ще думаю. Важко рахую плюси й мінуси. Переживаю спогади наново. Прислухаюся до серця. Воно поранене, але досі бється. А зараз мовчить.
Я не знаю, чи пробачати його. Не знаю, чи варто починати все спочатку. Але одне я знаю точно: кохання не завжди лікує. Іноді воно це шрам. І перш ніж відкрити старі двері, треба переконатися, що за ними не сховався той самий біль, від якого колись утекла.
